Ахейці

mia для розділу статті / 30.04.2014, 13:44
Пелоп та Гіпподамія

Навіть у зрілому віці грецькі історики й далі вірили міфам, де історія ахейців починається з бога на ім'я Зевс, який дав їм першого царя в особі свого сина Тантала. А той, великий шалапут, скористався кревними зв'язками з богами, аби скрізь розплескати про їхні таємниці й поцупити зі спільної комори нектар і амброзію, а потім, намагаючись загладити провину й піддобрити богів, приніс їм у жертву власного паростка Пелопа, перед тим розрізавши його на шматки й зваривши. Зевс, уражений у своїх дідівських почуттях, знову склав онучка докупи, а сина запроторив до пекла, прирікши захлинатися слиною від голоду й спраги перед недоступними солодощами й келихами з вином.

Пелоп, який успадкував од жорстокого батька царський трон у Фригії, не виявив себе як керівник держави, а тому піддані скинули його з престолу й прогнали до Еліди, тієї частини Греції, що згодом дістане назву Пелопоннес. Там царював Еномай, запеклий любитель перегонів, у яких не знав собі рівних. Він не раз кидав виклик залицяльникам своєї дочки Гіпподамії, обіцяючи тому, хто здобуде над ним перемогу, руку дівчини, а переможеному — смерть. Багатьом женихам-невдахам довелося в цих змаганнях накласти головою.

Пелоп, який своєю вдачею дещо нагадував татуся Тантала, змовився з царським візником Міртілом, пообіцявши йому половину держави, якщо той допоможе йому стати переможцем перегонів. Міртіл вийняв якусь втулку з колісниці царя-суперника Еномая, і володар розчерепив собі голову. Заволодівши царівною Гіпподамією, Пелоп сів на трон, однак не дотримав обіцянки розділити його з Міртілом і кинув візника в море. Щезаючи в глибіні, той послав прокляття вбивці та його нащадкам.

Серед цих нащадків був мікенський владар Атрей, діти якого Агамемнон і Менелай узяли за дружин відповідно Клітемнестру й Єлену, дочок спартанського царя Тиндара. Спочатку здавалося, ніби це щаслива подія. Справді, по смерті Атрея й Тиндара два брати — цар Мікен Агамемнон і цар Спарти Менелай — стали господарями всього Пелопоннесу. Але вони не пам'ятали, а може, зігнорували прокляття Міртіла. Однак воно таїлося в їхніх жінках.

Якось Паріс, син троянського царя Пріама, перебуваючи в цих краях, закохався в Єлену. Що відбувалося далі, достеменно не знає ніхто. Одні кажуть, нібито вона відповіла взаємністю й рушила слідом за своїм полюбовником. Інші стверджують, що Паріс викрав її. Остання версія ллє воду на млин бідолахи Менелая, рятуючи репутацію Єлени та його честь. Тому ахейці одностайно вимагали покарати пройду Паріса.

Закінчення цієї історії розповів Гомер, і ми не хочемо складати йому конкуренцію. Всі греки, здатні тримати в руках зброю, об'єдналися навколо своїх вождів-ахейців, на сотнях кораблів попливли в напрямку Трої, десять років облягали її, нарешті захопили й зруйнували. Менелай одержав назад свою дружину, але вельми підтоптану, і вже ніхто не величав царя рогоносцем. Агамемнон, повернувшись додому з війни, виявив, що його місце біля Клітемнестри зайняв тиловий пацюк Егіст. Полюбовники отруїли героя. Пізніше Агамемнонів син Орест помстився за батька, порішив перелюбців, хоча сам після цього зсунувся з глузду, але згодом спромігсь об'єднати під своїм берлом також царства Спарту й Аргос. Одиссей пустився на всі заставки й зовсім забув рідний острів Ітаку та свою Пенелопу.

Отже, Троянська війна стала водночас свідоцтвом апогею могутності ахейців і початку її занепаду. Агамемнон, який уособлював цю могутність, виявився не наймудрішим стратегом. Щоб захопити Трою, він утратив велику частину війська й чимало найкращих бойових воєвод. Під час повернення додому на кораблі налетів ураган, потопивши багато суден і викинувши багатьох вояків на острови Егейського моря та береги Малої Азії. Ахейці вже не оговталися після таких ударів. І коли за сотню років із півночі насунув новий завойовник, вони не мали сил для опору.

Ким же були ці ахейці, які три чи чотири століття фактично вважалися греками, бо повністю панували в країні?

До кінця XIX століття історики, етнологи й археологи схилялись до думки, що це було одне з багатьох місцевих племен роду пеласгів, «людей моря», котре рушило з Фессалії до Пелопоннесу й утворило тут панівний клас. За цією теорією, ахейці були продовжувачами мікенської культури (яка надихалася мінойською цивілізацією Криту) й піднесли її на вищий ступінь.

Але з'явився ще один археолог, цього разу англієць, який зруйнував повітряні замки, збудовані на підставі цієї теорії. Сер Вільям Риджвей довів, що між мікенською й ахейською цивілізаціями існували суттєві відмінності. Перша не знала заліза, друга знала його. Перша ховала мерців, друга їх спалювала. Перша молилася, дивлячись униз, бо вважала, що боги перебувають у глибинах землі, друга молилася, дивлячись угору, бо вірила, що боги живуть на вершині Олімпу чи серед хмар.

На підставі цього Риджвей зробив висновок, що ахейці не з роду пеласгів, як інше населення Греції, а що це кельтське плем'я з Центральної Європи, яке прийшло в Пелопоннес не «з Фессалії», а «через землі Фессалії», підкорило тубільців, злилося з ними між чотирнадцятим і тринадцятим століттями до Р. X. і, бувши панівним класом, створило нову культуру й нову, грецьку, мову.

Можливо, ця гіпотеза правдива або містить значну частину правди. Ахейці на відміну від пеласгів тяжіли до суходолу й наважились на морську авантюру лише для війни з Троєю. Однак вони майже не бували на близьких до берегів островах, а свої міста й фортеці будували ген далі від моря. Греція під владою ахейців обмежувалася Пелопоннесом, Аттикою і Беотією, тоді як за часів панування мореплавців-пеласгів охоплювала також усі архіпелаги Егейського моря.

Щодо подвигів ахейців, про які розповідає Гомер, то вони ще недавно вважалися легендою, — в тому числі війна з Троєю, існування якої взагалі заперечувалось. Однак, як видно, Троя існувала і була небезпечною суперницею грецьких міст, оскільки мала владу над протокою Дарданелли (Геллеспонт), через яку можна було досягти багатющих чорноморських земель. І недарма ахейці склали спокусливий міф, щоб підбурити своїх підданих проти Трої. В ньому йдеться про аргонавтів, тобто моряків корабля «Арго», які під орудою Ясона вирушили до Колхіди по Золоте руно. У цій експедиції брали участь Тесей, той самий, що вбив Мінотавра, Геракл, Орфей та батько Ахілла — Пелей. Коли троянці спробували зупинити корабель біля входу до Дарданелл, Геракл зійшов на берег, сам-один здобув Трою, вбив царя Лаомедонта і його синів, окрім Пріама. Похід аргонавтів мав успіх завдяки Медеї. І в народній уяві залишилася мрія про Золоте руно, символ багатств Чорного моря. Але, щоб потрапити туди, треба було підкорити Трою, яка контролювала рух у протоці й напевно збагачувалася, беручи мито в тих, хто тут пропливав.

Не зовсім зрозуміло, ким були й троянці, що їх іще називали дарданцями. Найвірогідніша з гіпотез твердить, що йдеться про критян, які емігрували на цей клаптик узбережжя Малої Азії, рятуючись од катастроф, що звалилися на їхній острів і зруйнували мінойську цивілізацію. За Гомером, вони розмовляли тією ж мовою, що й греки, і так само, як вони, шанували гору Іда «з багатьма джерелами». Критяни-емігранти були здогадно мешканцями міст, а сільське населення складалося з азійців. Тут виник великий ринок золота, срібла й дерева. Завозили навіть яшму з Китаю.

Ущент зруйнувавши Трою, греки виявили, на диво, щиру прихильність в оцінці своїх ворогів. На сторінках «Іліади» Пріам симпатичніший за Агамемнона, а Гектор видається справжнім джентльменом порівняно з пройдисвітом Одиссеєм. Вабить навіть шалапут і гультіпака Паріс. А якщо народ можна оцінювати за станом царського двору, то виявляється, що палац у Трої був величніший, гарніший і гостинніший від палацу в Мікенах.

Як уже говорилося, ще десь століття тому Троянську війну і її героїв, саме існування Трої вважали вигадкою, плодом фантазії Гомера й Еврипіда. Не хто інший, як Шліман назавжди повернув їх історії. Сьогодні можна сказати, що події в Трої були першим етапом війни, приреченої повторюватися віками і тисячоліттями: війни між азійським та європейським Заходом. І з Грецією ахейців Захід переміг на цьому першому етапі.

Індро Монтанеллі. Ахейці // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 30-34 с.