«Царський подарунок»: 60 років передачі Криму Україні

mia для розділу статті / 19.02.2014, 15:07 / Джерело
Карта Кримської області 1952 року

19 лютого 1954 року президія Верховної Ради СРСР передала Кримську область з Російської Федерації до складу Української РСР. Обставини і, головне, наслідки цього рішення досі викликають суперечки.

Звичайно, тоді це було простою формальністю. Нікому в голову не могло прийти, що «Союз незламний» розпадеться. На життя кримчан чергова ініціатива верхів, які громадянам потрібно було виключно «одностайно схвалювати» і «гаряче підтримувати», ніяк не відбилась.

Із 27 членів президії на засіданні були присутні 13. Проголосували одноголосно і висловлювались з ентузіазмом.

«Передача Кримської області до складу Радянської України відповідає загальним інтересам нашої великої Батьківщини. Це можливо тільки в нашій країні, де немає національної ворожнечі і національних протиріч», — заявив глава Узбекистану Шараф Рашидов.

«Тільки в нашій країні можливо, щоб такий великий народ, як російський, без всяких коливань великодушно передав іншому братньому народу одну зі своїх областей», — заявив голова президії Верховної Ради Карело-Фінської РСР Отто Куусінен.

Його український колега Дем'ян Коротченко висловив «сердечну подяку великому російському братньому народу за виключно чудовий акт братської допомоги».

Оскільки Верховна Рада і її президія були, за висловом відомого дослідника радянської політичної системи Михайла Восленського, не законодавчими, а законопублікуючими органами, реальне рішення було прийнято 25 січня на засіданні Президії ЦК КПРС.

Питання «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» значилось на порядку денному 11-м. Обговорення зайняло 15 хвилин. Слухали — постановили: «Затвердити проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР».

Правова база

Ряд російських політиків та істориків вказують на юридичні огріхи прийнятого рішення.

Передача Криму не обговорювалась на пленарних засіданнях Верховних Рад СРСР, РРФСР і УРСР, тим більше, громадськістю та ЗМІ. В світі існує не загальнообов'язкове, але стійке уявлення, що зміна приналежності тих чи інших територій вимагає проведення референдуму.

Однак у Радянському Союзі єдиним джерелом влади були партійні інстанції. За словами Восленського, не випадково поширеним евфемізмом для їх позначення були слова «директивні органи».

Передача Криму в цілому відповідала радянському законодавству і сформованій практиці, інша справа, що з позицій сьогоднішнього дня їх в цілому важко визнати правовими та демократичними.

Спроби пов'язати питання про статус Криму з поточним станом україно-російських відносин юридично неправомірні. Біловезькі угоди передбачали непорушність існуючих кордонів колишніх союзних республік, а вступ України в ООН, зі схвалення і згоди Росії, зробив їх міжнародно-визнаними.

Ще одна легенда — ніби передача Криму в 1954 році не стосувалась Севастополя, оскільки той з 1948 року не входив до складу Кримської області, а був містом республіканського підпорядкування у складі РРФСР, і в постанові від 19 лютого спеціально не згадувався. Проте де-факто Севастополь відразу ж став, нарівні з Києвом, містом республіканського підпорядкування у складі України, що було закріплено у прийнятій в 1978 році новій редакції конституції УРСР.

Чия ідея?

За всіма даними, ініціатива йшла від Микити Хрущова. Однак у той час він ще не був одноосібним лідером. Першою особою в державі і загальновизнаним наступником Сталіна до 1955 року був Георгій Малєнков, який не лише очолював уряд, але і головував на засіданнях Президії ЦК, у тому числі і при розгляді питання про передачу Криму.

В деяких інтернет-публікаціях зустрічаються твердження, ніби Микита Сергійович надумав «подарувати Крим» після двох склянок коньяку, або несподівано приголомшив колег по дорозі до кремлівської їдальні в перерві одного із засідань Президії ЦК, обмежившись поясненням: «Так простіше». Такі твердження належать до розряду міфів.

Безсумнівно, рішенню передували більш змістовні дискусії, і Хрущов мав чимось переконати колег.

Історики вказують на три можливі мотиви.

Перший лежить на поверхні: країна готувалась відзначати 300-річчя Переяславської Ради.

По-друге, Хрущов, який очолював у 1938-1949 роках партійну організацію (з 1944-го по 1947 рік — уряд) України, особисто доклав руку до масових репресій.

Як випливає із закритої постанови Президії ЦК КПРС «Питання західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року, в регіоні за шість повоєнних років було вбито 153 тисячі жителів, відправлені до ГУЛАГу 134 тисячі, депортовано 203 тисячі.

Ймовірно, Хрущов відчував у зв'язку з цим певне почуття провини, йому хотілось зробити якийсь жест примирення, підвівши риску під періодом боротьби з націоналістичним підпіллям.

Третя причина, на думку кримського історика Петра Вольвача, носила економічний характер.

Після депортації кримських татар, болгар і понтійських греків населення півострова скоротилось з 780 до 500 тисяч чоловік. Особливих збитків зазнало сільське господарство. У 1950 році в порівнянні з 1940 роком виробництво зерна впало майже в п'ять разів, в три рази — тютюну, вдвічі — овочів.

В листопаді 1953 року Хрущов здійснив поїздку до Криму. За словами його зятя, журналіста Олексія Аджубея, який супроводжував Микиту Сергійовича, він був шокований тим, що в південному краю в державній торгівлі були відсутні овочі і фрукти, і зустрічами з переселенцями з центральної Росії, від яких вимагали замість звичної картоплі обробляти незнайомий їм виноград.

Як згадував Аджубей, вони «торпедували» машину секретаря ЦК, скаржачись на важке життя, а на питання: «Навіщо ж ви їхали?» відповідали: «Нас обманули!».

На всю область в 1953 році працювали 29 продуктових і 11 промтоварних магазинів.

Ймовірно, саме тоді у Хрущова визріла думка підключити до відродження Криму територіально близьку і відносно міцну економічно Україну. Із Сімферополя він попрямував до Києва, де зібрав республіканських керівників і став закликати їх допомогти. Учасникам наради запам'ятались його слова: «Там потрібні жителі півдня».

Севастополь і Тузла

Першим з великих політиків нової Росії про повернення Криму заговорив віце-президент Олександр Руцькой.

Поштовхом до цього послужили створення Києвом національної армії і, особливо, суперечки навколо приналежності Чорноморського флоту.

Якщо офіцери-«сухопутники», за рідкісними винятками, склали нову присягу без розмов, то їх флотські колеги не могли не розуміти, що незалежна Україна великих військово-морських сил утримувати не буде, і службових перспектив в новій державі у них мало. Розділ флоту супроводжувався скандалами і взаємними звинуваченнями.

У 1992 році Верховна Рада Росії прийняла постанову, яка оголошувала акт про передачу Криму Україні юридично нікчемним. Деякі коментатори вимагають від російської дипломатії і сьогодні керуватись цим документом.

У нульові роки до питання повернувся мер Москви Юрій Лужков — правда, на відміну від Руцького, він вів мову не про весь Крим, а тільки про Севастополь. Однак, український МЗС оголосив його персоною нон ґрата.

Наприкінці 2003 року спалахнув конфлікт навколо Тузли, яку російська сторона іменувала «косою», а українська — «островом».

Крихітний піщаний острівець у російського берега Керченської протоки адміністративно входив до складу Кримської області.

Раніше він був пов'язаний з берегом піщаним перешийком, який в 1925 році розмило морською течією.

Якщо вважати Тузлу косою, тобто частиною російської суші, морський кордон повинен проходити посередині Керченської протоки. Якщо островом, то Україна стає єдиним власником судноплавного фарватеру, оскільки мілководний простір між Тузлою і берегом для навігації непридатний.

Влада Краснодарського краю, очевидно, не без схвалення Москви, спробувала насипати перешийок заново. У якийсь момент до з'єднання дамби з островом залишалось 230 метрів. Російські та українські прикордонники демонстративно розглядали одне одного в біноклі, як на розділовій лінії між двома Кореями.

Конфлікт розв'язався компромісним чином: Тузла залишилась українською, при цьому Москва і Київ домовились про спільне використання Керченської протоки та недопущення в Азовське море кораблів третіх країн без обопільної згоди.

В квітні 2010 року президент України Віктор Янукович погодився продовжити термін оренди Росією військово-морської бази в Севастополі, який мав закінчитись в 2017 році, ще на 25 років з можливістю пролонгації.

Завдяки цьому кримське питання багато в чому втратило актуальність.

В ході триваючої дискусії про геополітичний вибір України російські офіційні особи обіцяють сусідам економічні неприємності, але теми Криму не торкаються.

Єдиний на сьогоднішній день випадок спроби перегляду пострадянських кордонів — визнання Москвою незалежності Абхазії і Південної Осетії.

Їй передували два озброєні конфлікти і 14-річне фактичне існування відколотих республік поза Грузією. Незважаючи на це, Росія опинилась в міжнародній ізоляції, навіть Олександр Лукашенко і Нурсултан Назарбаєв ухилились від підтримки, керуючись, на думку експертів, очевидною логікою: сьогодні Грузія, а завтра хто?

Будь-яке обговорення перспектив порушення територіальної цілісності України в її нинішніх кордонах викликало б там різкий сплеск антимосковських настроїв.

Що стосується поглядів жителів Криму, він, виходячи з результатів усіх виборів, які проводились в Україні, являється найбільш проросійським регіоном країни.

Ще до розпаду СРСР, 12 лютого 1991 року, Кримська область отримала статус автономної республіки — єдиної в складі України.

Однак, за даними на листопад 2013 року, і в Криму прихильники української незалежності становлять більшість — 54%.

Найбільшу стурбованість частини кримчан викликає можливість переведення освіти і діловодства на українську мову.

За результатами останнього офіційного перепису, який проводився у 2001 році, українську мову назвали рідною 10,1% жителів Криму. За експертними оцінками, фактично російськомовні 97% населення.

Багато хто впевнений, що у разі відходу російського флоту з Севастополя його місце неодмінно займе американський, хоча конституція України забороняє перебування на її території іноземних військових об'єктів. Єдиним історично сформованим винятком є якраз російська військово-морська база.

Разом з тим, як показує досвід останніх двадцяти з гаком років, громадяни Криму понад усе цінують стабільність, і навіть найрадикальніші проросійські активісти далі організації мітингів не заходять.

В ході триваючого вже три місяці всеукраїнського протистояння ситуація на півострові залишається спокійною.

«В Криму є люди з радянською ідентичністю, але Крим не схожий на Абхазію», — заявив днями на «круглому столі» в Москві київський політолог Валерій Чалий.

Під час великої поїздки журналістів Бі-бі-сі по Криму в 2008 році багато місцевих жителів говорили, що теоретично не заперечували б перейти під російську юрисдикцію, але за умови врахування їх мовних і культурних інтересів готові бути лояльними громадянами України, «українцями російського походження».

Користь і шкода волюнтаризму

Історики нагадують, що в 1956 році Микита Сергійович таким же самовільним і не цілком правовим чином звів Карело-Фінську РСР до автономної республіки в складі Росії.

Якби він цього не зробив, в 1991 році Карелія разом з усіма стала б незалежною державою, і Мурманська область сьогодні була б для Росії ексклавом, як Калінінградська.

«Не знаєш, де знайдеш, де втратиш», — говорить прислів'я. Краще не кидатись камінням у скляному будинку, а приймати історично сформовану реальність такою, якою вона є.