Дебати навколо російської історії

mia для розділу статті / 26.02.2014, 15:26 / Джерело
Першу дерев'яну фортецю кремля було збудовано в 1156 році по велінню київського князя Юрія Довгорукого. Сьогодні Московський кремль — офіційна резиденція президента Російської Федерації

Спроби створити історію для сучасного російського суспільства добре показує, скажімо, ідея єдиного підручника. Не з фізики і не з літератури, а з історії, оскільки ініціатори цих спроб припускають, що саме єдність історії, яка вивчається в школах, може забезпечити існування суспільного консенсусу в рамках сьогоднішнього життя, що треба виховати, починаючи з дитинства, якесь загальне уявлення про історію.

Російська культура відзначена підвищеним історизмом, увагою до історії, так було завжди. Але на сьогоднішній день існує ряд специфічних моментів, пов'язаних з родовою травмою нинішньої російської державності. Як ми добре розуміємо, вона народилась в 1991 році. Ніколи країни, яка б називалась Російською Федерацією, не було. Ніколи країни з такими кордонами не було. Ніколи на цій території не було країни з таким державним устроєм — президентською республікою. Абсолютно нова держава.

Але визнати це неможливо. Якщо Петро I, коли міняв традиції, дуже охоче говорив про себе як про щось нове — про те, що він починає заново, або більшовики в 1917 році із задоволенням говорили про нову історичну еру, то завдання сучасної російської держави, причому не тільки нинішнього керівництва, була історичну новизну замовчати, і на противагу вибудувати довжелезний історичний ланцюжок, вписатись в традицію.

В 1996 році росіяни проголосували серцем і обрали Бориса Миколайовича Єльцина, після чого мала відбутись його інавгурація. Зараз вже всі знають, що це, але тоді ще не дуже точно всі розуміли. Глава адміністрації тоді заявив по телебаченню, що інавгурація президента буде проведена відповідно до російських національних традицій. Сказати, що подібне відбувається вперше в історії Росії і потрібно придумати зовсім нову церемонію, яка б відповідала неймовірній новизні подій, було страшно. Для всього потрібно було реконструювати чи створити довгий багатовіковий історичний ланцюжок.

Це відбувається за рахунок ліквідації історичних розривів. Наприклад, постійно присутнє бажання символічно «відмінити» революцію 1917 року — сказати що її ніколи не було, а радянська система являється природним продовженням системи, яка існувала до неї. Окрім зони консенсусу в ідеологічно розколотому суспільстві існує ще й зона негативного консенсусу. Слово «більшовик» являється лайливим в устах абсолютно всіх. Майже немає політичних та ідеологічних сил, які б могли використати слово «більшовик» в позитивному сенсі. Всі лають один одного більшовиками, тому що погано вриватись в традицію. Революція — це дуже погано, вриватись в традицію і міняти її — дуже погано, повинна бути історична спадковість.

Так само була символічно «відмінена» революція 1991 року, тому що нинішня система розуміється як пряма спадкоємиця радянської. Тобто існує безперервна традиція, яка називається «тисячолітньою історією», хоча чому тисячолітньою — невідомо. Конструюється безперервний ланцюжок, починаючи від київських князів, через московських царів, петербурзьких імператорів, генеральних секретарів і до нинішніх президентів. Так утворюється єдиний ряд російської державності. Звісно, якщо дивитись з Києву, картина буде зовсім іншою, як і з Вільнюсу, але в рамках Російської Федерації вона конструюється саме таким чином.

Виникає проблема оцінки тих чи інших діячів, історичних подій. Це добре простежується за календарем свят. 12 червня святкується День Росії. Свято ніби є, але його немає, тому що ніхто не знає що святкується. Святкування Дня Конституції 12 грудня теж сумнівне, оскільки про обставини її прийняття та про отців Конституції ніхто не хоче згадувати, про Єльцина намагаються забути, тому святкувати цей день теж не дуже зручно. Що сталось 4 листопада — в День народної єдності, теж всі смутно пам’ятають і взагалі з цим святом одні неприємності і навіть існує бажання, щоб такого ніколи не було.

В результаті на всю країну залишається два загальнонаціональні свята. Одне з них суто приватне — Новий рік. Його дійсно святкують усі, Новий рік об'єднує країну. Всі дивляться телевізор, всі слухають промову президента — найбільш рейтингову передачу на сучасному телебаченні, — і всі, звичайно, використовують її як будильник. Відбувається приватизація державного свята: як тільки на екрані з'являється президент, це означає, що пора припиняти різати салати, треба сідати за стіл та починати відкривати шампанське. Через жахливий шум президента, звісно ж, ніхто не слухає, але картинка потрібна, тому що по ній відміряється час.

Інше грандіозне національне свято — 9 травня. Навколо досвіду війни існує неймовірна символічна напруга, через що спроби якось по-новому поглянути на історію, переглянути хоча б ті чи інші її моменти викликають страшенну лють і озлоблення. Однією з показових в цьому сенсі дискусій останнього часу стала відома дискусія навколо книги Віктора Суворова, здавалось би зовсім непереконливої, в якій лунала ідея, що Радянський Союз збирався напасти на гітлерівську Німеччину і Гітлер просто випередив 22 червня цей напад. Книга ніби прямо написана для сталіністів, тому що цей факт міг би стати своєрідним виправданням Сталіну, оскільки за цією версією у нього все-таки був якийсь план, але він просто не встиг його реалізувати. І навпаки — антисталіністи повинні були б категорично заперечувати цю ідею.

Насправді ж ми бачимо прямо протилежну картину. Сталіністи за звичкою викривають ворога народу, який робить такі зрадницькі речі, і виникає певна інтенсивність. Здавалось би, ну були в генеральному штабі Радянського Союзу плани нападу на гітлерівську Німеччину, то добре якщо були. Або не були. Це історичне питання. Ми знаємо хто на кого напав в результаті. Але це питання створює неймовірне напруження, яке викликає бажання оголосити ворогом, вбити, знищити через це свято.

Це ж стосується ролі Червоної (чи як вона пізніше називалась — Радянської) армії на території країн колишнього Радянського Союзу. Тобто кожного питання, пов’язаного з війною. Була створена ціла «Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Російської Федерації» — сумнівна назва, яка ніби передбачає можливість фальсифікацій на користь інтересам Російської Федерації, чи навіть їх заохочує. На щастя, ця комісія так і не змогла нічого реалізувати і якось сама собою зникла.

Така неймовірна нервозність насамперед пов’язана з тим, що війна — це єдине фундаментальне історичне надбання, довкола якого можна будувати національну ідентичність. Цікаво, що й день святкування закінчення війни на пострадянському просторі відрізняється. Весь світ святкує його 8 травня. 9 травня — єдине свято, яким не хочеться ні з ким ділитись.

Цікаво також подивитись на цю колізію в історичній перспективі. Культ війни, як ми знаємо, почався з 1965 року. 20 років до цього ніхто про ветеранів не думав, Сталін їх навіть недолюблював. Про війну було прийнято говорити з великою обережністю, а коли про неї згадували, то образом війни була громадянська війна. Саме в 1965 році було прийнято постанову про створення пам’ятників Невідомому солдату та інших пам’ятників війні в кожному місті, було створено офіційний культ війни як головного національного символу. І він залишився, насамперед тому, що це практично єдина область, де можна живу пам’ять і реальне знання, переживання історії та почуття трагедії сумістити з почуттям своєї приналежності до країни.

Ймовірно, це найбільш значимий історичний епізод і для сталіністів, і для антисталіністів, для комуністів та антикомуністів, — як інтерпретувати, як розуміти буквально кожну подію у військовій історії? Це основна частина публічних дебатів. Навіть дебати навколо репресій 30-х років відходять на другий план. Саме війна — центральна частина історії. І це досить цікаво на фоні подій обох революцій ХХ сторіччя, про які всім хочеться забути і згадувати якомога менше. Говорити та дебатувати про 1917 та 1991 роки не прийнято — це потрібно витіснити, забути, не думати про це, не розмовляти та не обговорювати. Цікавою колізією в російській історії також являються петровські реформи — у зв’язку з драматичністю теми ставлення до Заходу, реформи Олександра ІІ — як прикладу успішного реформаторства в російській історії. Але всі ці дебати меркнуть в порівнянні з головними дебатами навколо війни 1941—1945 років.

За матеріалами лекції Андрія Зоріна