Французький шансон

mia для розділу статті / 30.10.2013, 11:00 / Джерело
Ніцца, лютий 1974-го: Жак Брель на зйомках фільму Дені Еру «Жак Брель живий, здоровий і живе в Парижі». Брель, бельгієць і тонкий поет, став однією з ікон французького шансону — унікального жанру, в якому водночас затребувані талант віршотворця і харизматична щирість рок-зірки

На початку 2000-х, коли почався зліт FM-станції «Радіо Шансон», пострадянського інтелігента гнітило використання знайомого слова не за призначенням. Протягом наступних декількох років відбулась легітимізація жанру, який раніше чесно називався «блатною піснею»: протести вщухли, «російський шансон» став однією з незаперечних реалій культурного ландшафту пострадянського простору. І все-таки до цього блатного тріумфу було ціле століття, протягом якого слово «шансон» звучало зовсім іншою музикою.

Про те, що слово chanson означає попросту «пісня», знають практично всі. Менш відомо, що сучасний французький шансон, який став у XX столітті одним із головних символів культури країни, простежує свій родовід із Середньовіччя. Точкою відліку вважається творчість труверів, співаючих поетів кінця XI — початку XIV століття, особливо — великого Гійома де Машо, якого досить цінував автор «Кентерберійських оповідань» Джеффрі Чосер, а сучасники іменували не інакше як «богом гармонії». Втім, той шансон мав свій, досить складний, канон і з нинішнім знаходиться, м'яко кажучи, в непрямих родинних відносинах.

Шансон, який ми знаємо, сформувався наприкінці позаминулого століття в стінах театриків-кабаре. Тоді там не лише танцювали канкан, а й співали. І тоді ж сформувався головний принцип шансону: це пісня, яка виконується автором, як правило, в камерному приміщенні, пісня, в якій музика нерозривна з текстом, зазвичай сюжетним. Шансон ставав пісенним втіленням «ідеального галльського характеру» — романтичного і вибухового, їдкого і максималістського, чутливого до всякої несправедливості.

Першими шансоньє у нашому нинішньому розумінні були Арістид Брюан (1851—1925) та Містенгетт (1875—1956). Перший, артистичний нероба з Монмартра, співав на паризькому арго їдкі антибуржуазні пісеньки, на сцену виходив в ефектному «прикиді»: оксамитова куртка, чорні брюки, заправлені у високі чоботи, на шиї червоний шарф. Таким його і зображував на афішах Тулуз-Лотрек (а збірники його пісень ілюстрував Теофіль Стейнлен, теж художник не з останніх). Псевдонім другої, як не смішно, спочатку був «англомовним» (Міс Тенгетт), але, злившись в одне слово, зазвучав франкофонно. Красива дочка різноробочого і кравчині, вона починала з гумористичних пісеньок, знімалась в кіно, виступала на одній сцені з Жаном Габеном, співала в парі з Морісом Шевальє (вони 10 років були коханцями), а у зв'язку з розставанням з ним виконала пісню Mon homme, і пісня ця залишилась в історії шансону назавжди. Це вона винайшла головні убори з пір'ям, якими й понині славиться «Мулен Руж». Містенгетт померла у 80 років, а зі сцени пішла в 75.

1. Арістид Брюан на афіші роботи Тулуз-Лотрека
2. Актор і співак Моріс Шевальє, 1954 рік

Епоха джазу змінила і французьку пісню, яку в передвоєнному Парижі уособлював Шарль Трене. Він виступав у дуеті з джазовим піаністом Джонні Хесом. Манера Трене виглядає чимось абсолютно новим: він привносить у французький мюзик-хол ритми джазу і геги з американських комедій. Все ще плоть від плоті мюзик-холу, комік, ентертейнер, після Другої світової Трене з легкістю завойовує Америку. І коли в 1990-му Бернардо Бертолуччі у фільмі «Під покровом небес» була потрібна музична фарба, яка б характеризувала щасливе передвоєнне життя, композитор електронного століття Рюіті Сакамото зупиняється на Шарлі Трене, на його знаменитій Je chante.

Після війни шансон стає серйознішим. Йому більше не потрібні комікування і красуні в пір'ї, він хоче чесної розмови зі слухачем (а точніше, такої розмови хоче слухач). В шансон приходять справжні поети і письменники — Боріс Віан, скажімо, теж шансоньє не з останніх, хоча відомий більше як джазмен і прозаїк. З Бельгії приїжджає інтраверт Жак Брель — єдиний нефранцуз, який став однією з головних ікон шансону, великий поет, який писав і жив на розрив аорти. Береться за гітару Жорж Брассенс (який під час війни втік з примусових робіт у Німеччині, а відразу після неї став анархістом). Він складає пісні і на чужі вірші — і на чиї: Франсуа Війона, П'єра Корнеля, Віктора Гюго.

Світ французького шансону безмірно різноманітний — і на рівні культурних зв'язків, і на рівні персоналій. Єврей Жан Ферра, чий батько загинув у вогні голокосту, безкомпромісний захисник робітничого класу, переконаний комуніст і при цьому тонкий стиліст. Улюбленець і автор пісень самої Едіт Піаф, паризький вірменин Вахінак Азнавурян, він же Шарль Азнавур — ніжний і артистичний. Він ніби й більше естрадник, ніж шансоньє, але все одно свій, все одно звідси. Сама Піаф, «паризький горобчик», легенда і біль Франції. Всі вони — і багато інших — люди шансону, представники єдиного віршувального братства-сестринства, до якого з легкістю примикають персонажі на покоління молодше, хоча й здаються спочатку чужими. Другий бельгієць в нашій історії, італієць по крові Сальваторе Адамо, наприклад. Його звинувачували в попсовості, поки не стало зрозуміло, що Tombe la neige — це не просто замітки фенолога, а пісня, яка мало чим поступається великій брелівській Ne me quitte pas. Серж Генсбур, «геніальний хуліган», який зіграв «Марсельєзу» в ритмі реггі, майже потвора, «квазімодо», але розбивач жіночих сердець, який змінив канон любовного шансону своєю фразою Je t'aime... moi non plus («Я тебе люблю... я теж ні»), близький за духом і способом життя (алкоголь і куриво без міри) скоріше до рокерів, — і він теж з братства шансону.

1. Шарль Азнавур
2. Едіт Піаф — «паризький горобчик», легенда не тільки шансону, а й галльської культури взагалі

Рамки розсуваються все ширше. Сьогоднішній шансоньє Бенжамен Бьоле використовує електроніку. Нещодавно померлий Мано Соло, дуже тонкий поет, грав панк-рок. У 1970-і нікому в голову не приходило зарахувати до шансону головну рок-легенду Франції Джонні Холлідея — сьогодні це здається природним. У новому шансоні немає стилістичних обмежень, він вбирає в себе драм-н-бейс і босанову, ритми Латинської Америки (як Домінік А) і Балкан (як група Têtes Raides). Емілі Сімон, наприклад, взагалі тепер співає англійською і виконує канонічний електропоп, але те, що у неї французькою, це шансон, і крапка.

А російський шансон... якщо кого і згадувати тут, результат передбачуваний: Окуджава і Висоцький. І не тому навіть, що перший співав про Франсуа Війона, а другому перекладав пісні на французьку один з головних шансоньє 1970-х, Максим Ле Форестьє, — просто саме вони за якістю вірша, ступенем щирості та актуальності, дистанцією між автором і слухачем ближчі за всіх до французького зразку. Але навіть вони — це все-таки інша історія. Шансон, «надбання республіки», невіддільний від культури своєї країни, в якій філософські течії визрівали в бістро, а «нова хвиля» кіно народжувалась за барною стійкою. Це виключно галльський спосіб говорити про життя, любов, політику, щастя і нещастя. І, як би не мінялись ритми і моди, він не зникне, поки хоч хтось на цій планеті говоритиме французькою.