Лук — смерть зі свистом

mia для розділу статті / 17.06.2014, 17:43 / Джерело
А. Тятива натягується вказівним і середнім пальцями, стріла затиснута між великим і вказівним. Такий захват використовують індіанці, африканці і деякі азіати, в тому числі японці при стрільбі з асиметричного лука юмі (праворуч зверху). B. Захват трьома пальцями без використання великого властивий європейцям (на малюнку ліворуч зверху зображений грецький стрілець, ліворуч знизу — англійський стрілок з long bow). Стріла розміщується між вказівним і середнім пальцями. С. Монголи натягують тятиву одним великим пальцем. Над ним згинається вказівний, притискаючи стрілу, але не торкаючись тятиви (праворуч знизу).

Лук був прекрасною для свого часу зброєю — скорострільною, точною, далекобійною. Але стати хорошим стрільцем міг не всякий, і вправлятись потрібно було з дитинства.

Коли і де людина вперше натягнула тятиву на дугу, невідомо. Деякі дослідники вважають, що люди користувались луком вже кілька десятків тисяч років тому. Однак найдавніше археологічне свідчення його існування — стріли, знайдені на території Німеччини, — датуються 9-м тисячоліттям до н. е. Печерні люди бились дубинами, списами і ножами, а з метальної зброї використовували пращі і дротики. В їх єдиноборствах майже все вирішувала м'язова сила. Лук, натомість, дозволяв знищувати противника з великої відстані. Навіть примітивні луки били точніше і далі, ніж дротик.

Перші луки являли собою звичайну палку з тятивою із рослинних волокон або сухожиль тварин. Такий лук недовговічний, після стрільби з нього доводиться знімати тятиву, щоб він не втрачав пружності. Зате виготовити його можна за годину-другу з будь-якої гнучкої гілляки — їх майструють навіть хлопчаки. Такі луки досі використовують племена мисливців в Амазонії та Індонезії.

Б'є примітивний лук метрів на 30, забійна сила його невелика. Втім, в джунглях це й неважливо: густа рослинність не дозволяє стріляти на великі відстані. В амазонській сельві все вирішують маскування, вміння безшумно підкрастись до жертви і сильнодіюча отрута, якою змащують стріли. Легендарне кураре, паралізуюче дихальну мускулатуру, — знахідка індіанців Південної Америки.

Покращуючи бойові властивості лука, різні народи йшли різними шляхами. Одні збільшували його потужність, нарощуючи довжину. Так англійці створили знаменитий long bow, довгий лук з розмахом плечей до 2,2 м. Інші, насамперед степові кочівники, посилювали лук роговими накладками і сухожиллями. Він залишався коротким, що зручно при пересуванні верхи, але не менш потужним, ніж long bow. Цю технологію вдосконалили монголи і турки. Турецькому лукові належить рекорд дальності стрільби: наприкінці XVIII століття британський посланник в Османській імперії Роберт Ейнслі свідчив, що султан Селім III на змаганнях у Стамбулі пустив стрілу на 889 м.

Бойовий лук — високотехнологічний пристрій, вельми складний у виготовленні. Якщо піти в ліс, зрізати там перший-ліпший сук і зробити з нього лук, то згодиться він хіба що для гри в індіанців. Зробити хорошу стрілу теж далеко не просто. Їх виготовляли вправні майстри з особливих порід дерева, яке попередньо висушували протягом декількох місяців. Використовуючи хороші стріли, можна впевнено влучати в ціль навіть з поганенького лука. Але будь у вас в руках найсучасніший блочний лук з натягом в кілька десятків кілограмів і швидкістю стріли 300 м/с, поганими стрілами влучити в ціль з нього практично неможливо.

У розпорядженні лучника було безліч видів стріл, які відрізнялись довжиною, масою і наконечниками. Монгольський воїн возив із собою два сагайдаки по 30 стріл в кожному. Стріли у нього були бронебійні, з гранованими наконечниками, які пробивали металевий панцир з відстані 30-50 м. Голчасті стріли, від яких не рятувала навіть кольчуга. Стріли з широкими листоподібними наконечниками призначались для ураження слабозахищеної піхоти і коней. Стріли з серпоподібними наконечниками перебивали канати метальних машин. Були стріли запальні, обмотані клоччям і з особливим гаком, щоб стріла не скачувалась з даху. Були свистячі стріли, під наконечниками яких встановлювали рогові свищики. Ними монголи, а до них гуни і тюрки, подавали один одному сигнали і наводили страх на супротивника. Коні, налякані гулом тисяч таких стріл, вставали на диби і топтали власних піших воїнів.

Азіати завжди вважались чудовими лучниками. До монголів і гунів цим мистецтвом краще за інших володіли парфяни і скіфи. Перси вчили синів трьом головним речам: скакати верхи, стріляти з лука і говорити правду. Були загони лучників і в єгипетській армії. Її піхота мала на озброєнні прості довгі луки з тростяними стрілами. В епоху Нового царства (тобто з середини 2-го тисячоліття до н. е.) грізною силою єгиптян стали бойові колісниці з візником і стрільцем. Один воїн керував кіньми, а інший вів прицільну стрільбу зі складеного лука трикутної форми, характерної для Південно-Західної Азії. Зображення таких «бойових машин» зустрічаються на багатьох єгипетських пам'ятниках. На барельєфі в Абу-Сімбелі сам фараон Рамзес II стріляє з колісниці в битві з хетами біля Кадеша (XIII століття до н. е.). Лук настільки цінувався в Стародавньому Єгипті, що супроводжував фараонів і в загробному житті, про що свідчать численні знахідки в похованнях.

В античній Греції ставлення до луку було двоїстим. Геракл, який охоче користувався луком і стрілами, заповів владу над Скіфією тому зі своїх синів, хто зможе натягнути його лук (будучи вправними лучниками, скіфи часто дошкуляли грекам своїми набігами). Гомерівський Одіссей після повернення з Трої за допомогою лука розправляється з женихами, які докучали Пенелопі. Але греки рідко використовували в битвах загони лучників. Громадяни полісів понад усе цінували особисту доблесть, а лук стирав межу між сміливцем і боягузом: лучник, який здалеку пускає стріли, майже не наражається на небезпеку. Можливо також, що греки вважали за краще обходитись без лучників через успішний досвід численних битв з персами, які широко використовували кінних воїнів, озброєних луками. Ворожі стріли не пробивали грецьку фалангу, прикриту з усіх боків щитами. Однак і греки поступово змінювали своє ставлення до лука. Так, згідно з Геродотом, в битві з персами при Платеях в 479 році до н. е. спартанський полководець Павсаній прохав афінян, які боролись на іншому фланзі, послати йому стрільців з лука.

Мабуть, найвідоміший у світі лучник — Робін Гуд. Якщо вірити легендам, він міг поцілити з довгого лука мішень на відстані 200 ярдів (більше 180 м). У 1363 році, під час Столітньої війни, король Англії Едуард III наказав «як знаті, так і простолюду» вправлятись у стрільбі з лука по неділях і святах, тому багато його підданих були хорошими стрілками. Англійські королі без великих зусиль набирали загони лучників в кілька тисяч чоловік. Перші свідчення застосування довгого лука в боях відносяться до XIII століття, а найвідомішою баталією, в якій прославились англійські стрілки, стала битва під Азенкуром 25 жовтня 1415 року, коли 6000 англійських лучників знищили цвіт французького лицарства — сотні важкоозброєних вершників.

В Монголії стрільбі з лука навчався практично кожен. Монгольський лук рекурсивний, тобто кінці його зігнуті у зворотний бік, що збільшує навантаження на плечі лука при натягуванні. Із зовнішнього боку він посилений сухожиллями, а з внутрішнього — рогом. Сила натягу тятиви становила понад 40 кг, а випущена стріла пролітала до півкілометра. Зі 100 кроків вершник вражав мішень розміром з голову білки.

Монголи часів Чингізхана, по суті, були народом-військом: не лише чоловіки, але й жінки їздили верхи і володіли зброєю. Щороку кочівники влаштовували свято Наадам — три ігрища мужів: боротьба, перегони і стрільба з лука. Хан, спостерігаючи за учасниками, відбирав кращих і призначав їх на високі військові посади. В свою армію Чингізхан брав тільки тих, хто міг на скаку випустити не менше 12 стріл на хвилину. Стріляли вони в той момент, коли всі чотири копита коня в галопі відривались від землі.

Майстерність монгольських лучників робила армію Чингізхана воістину непереможною. В битві на Калці 31 травня 1223 року проти двадцятитисячного війська нойонів Джебе і Субедея вийшла дружина руських князів, посилена половецькою кіннотою, — всього близько 80 000 воїнів. Наприкінці дня монгольська армія, виснажена боями і переходами, здобула повну перемогу. І не тільки завдяки роз'єднаності князів і втечі половців. Вирішальну роль зіграла монгольська тактика бою. Їх кіннота налітала на строї противника, обсипала їх стрілами, а потім відкочувалась, імітуючи відступ. Противник кидався в погоню і опинявся в «мішку». А потім йому влаштовували «пекельну карусель». Вершники рухались по колу, безперервно обстрілюючи оточених воїнів, частина яких неминуче опинялась поверненою до стрільців незахищеною спиною.

Дехто вважає, що лук був витіснений більш досконалим арбалетом, але це не так. Арбалет з'явився ще до нової ери в Китаї, але не отримав широкого розповсюдження з тієї причини, що скорострільність у нього в два-три рази нижча, ніж у лука, — всього чотири стріли на хвилину, а у важкого (який обслуговують дві людини) — й зовсім дві.

Лук почав витіснятись з арсеналу лише з появою рушниць. На перший погляд це дивно. Рушниці спочатку були далекі від досконалості: довго заряджались і били менш точно, ніж лук. Прицільна дальність стрільби з аркебузи, пищалі або мушкета становила всього 50-70 м. А поки мушкетер перезаряджав свою зброю, лучник встигав випустити 10-12 стріл і поцілити ворога.

Але, по-перше, мушкет був потужнішим за лук — куля, на відміну від стріли, легко пробивала ковані кіраси і шоломи. По-друге, виготовлення стріл вимагало майстерності, а свинцеву кулю відливав простий солдат прямо перед боєм. По-третє, за кулею, яка летить зі швидкістю не менше 200 м/с, не можна, на відміну від стріли, простежити. Швидкість стріли, навіть пущеної з хорошого лука, — 50-70 м/с, і якщо ворог знаходиться на достатній відстані, він встигає пригнутись, закритись щитом і навіть майнути геть. По-четверте, стрільба з лука по рухомій мішені — це складний навик, який доводиться освоювати роками. За долі секунди потрібно прицілитись, врахувавши швидкість і напрям вітру, а також швидкість, з якою рухається ціль. А навчити стрільбі з рушниці можна було будь-якого новобранця за кілька днів.

Востаннє луки використовували у великій битві в 1813 році. У Битві народів під Лейпцигом башкирська та калмицька кіннота обсипала стрілами воїнів Наполеона. Французи навіть прозвали цих останніх в історії воєн лучників «північними купідонами».

Однак історія самого лука на цьому не закінчилась. Стрільба з нього перетворилась на спорт. Стародавній Наадам став головним святом сучасної Монголії. Він збирає кращих стрільців країни. З року в рік, після змагань у боротьбі і перегонів, вони борються за почесний титул мерген — «влучний».