На абордаж!

mia для розділу статті / 02.09.2013, 09:10 / Джерело
Кілька століть головною зброєю військових флотів був таран в носовій частині судна. З його допомогою корабель проламував борт ворожого вітрильника. Якщо при цьому судно не тонуло, його брали на абордаж
Кілька століть головною зброєю військових флотів був таран в носовій частині судна. З його допомогою корабель проламував борт ворожого вітрильника. Якщо при цьому судно не тонуло, його брали на абордаж

За винятком останньої пари сотень років головними засобами ведення морського бою були таран і абордаж. «Морська піхота» консула Гая Дуілія та пірати Генрі Моргана тільки на перший погляд несхожі — воювали вони однаково.

Слово «абордаж» походить від французького abordage, що можна перекласти як «зближення (або зчеплення) бортом». Головна мета абордажу — вивести з ладу корабель супротивника шляхом фізичного знищення його команди або ж примушення її до капітуляції з подальшим захопленням корабля в якості призу. Починаючи з найдавніших часів і до XVI століття абордажні сутички переважали в тактиці військових флотів на величезному просторі від Стародавнього Єгипту до Скандинавії. Абордаж залишався одним з основних способів ведення морського бою аж до середини XIX століття, коли з розвитком далекобійної і скорострільної корабельної артилерії, а також з початком епохи броненосного флоту він втратив колишнє значення.

Антитаранний «дельфін»

В епоху гребного флоту основними способами ведення морського бою були таран і абордаж. Таранили або відразу, з ходу, або ж спочатку виконувався прохід вздовж борту ворожого судна, щоб поламати противнику весла, після чого вже нерухомий корабель піддавався таранному удару з найбільш вигідного напрямку. Вважається, що першими таке революційне на той час нововведення, як таран, активно стали застосовувати фінікійці. Бойовий таран представляв собою складну конструкцію: в носовій частині замість звичного форштевня споруджувалась міцна і практично вертикальна стінка, яка йшла знизу, від верхнього кіля, і до верхньої частини бойової палуби, а нижня частина кіля виконувалась загостреною і виступала далеко вперед. В багатьох випадках виступаюча частина тарана була складеною, щоб швидко лагодити таран після його поломок при ударах по ворожому кораблю. Зовні таран обшивався мідними пластинами, а всередину заливали свинець.

Згодом греки, які першими почали будувати кораблі з трьома рядами весел (трієри), обладнали свої судна і надводним тараном, який представляв собою горизонтальну балку, яка споруджувалась в надводній частині форштевня і оковувалась міддю. Головним завданням надводного тарана було пошкодження весел ворожого корабля і руйнування надводної частини його корпусу. Застосовувались також тарани у вигляді звіриної голови або пташиного дзьоба, які іменувалися рострами, — у традиції того часу було при перемозі над ворожим флотом відпилювати у захоплених кораблів ці самі ростри, прикрашаючи ними різні пам'ятні споруди (звідси назва ростральних колон).

Вже в середині першого тисячоліття нової ери візантійські дромони оснащувались «товстими» таранами, які кріпились в районі ватерлінії: верхня поверхня такого тарана виступала над водою і могла служити при абордажі містком, по якому моряки перебігали на ворожий корабель. Причому і конструкція самого тарана була іншою — таранний брус оббивали добре підігнаними металевими пластинами, в результаті чого виходило щось на зразок бойових обладунків. При пошкодженні пластин в бою їх можна було легко замінити запасними.

Однак таранна тактика бою вимагала від капітана і команди надзвичайно високої майстерності: успіх таранної атаки залежав від вірного вибору моменту та напрямку атаки, вмілої роботи кермом і злагодженої роботи веслярів. Простими невільниками тут справа вже обмежитись не могла, необхідно було готувати веслярів-професіоналів.

Безумовно, одночасно з таранною зброєю розроблялись і протитаранні тактика та засоби. Серед інших можна відзначити «дельфін». Першими стали застосовувати цей високоефективний засіб грецькі моряки, він дозволяв одним ударом вивести з ладу і привести в нерухомість ворожий корабель, який намагається прорвати стрій або таранити інший корабель. «Дельфін» представляв собою масивний металевий вантаж, який підвішувався на реї або на спеціально винесеній за борт стрілі. При наближенні ворожого корабля «дельфін» заводився над його палубою, після чого моряки перерубували мотузку і масивний «дельфін» різко падав вниз і часто без зусиль проламував палубу і днище корабля. А проти ворожих стріл і снарядів катапульт використовувались дерев'яні та плетені щити і навіть шкіряні мішки з піском, які вивішувались за борт корабля.

Протаранений ворожий корабель або йшов на дно, або ж його брали на абордаж. В останньому випадку для надійного закріплення з противником використовувались абордажні крюки і так звані «корабельні руки» — особливі масивні клішнеподібні конструкції, які кріпились по обидві сторони від форштевня і «хапали» борт ворожого корабля.

Поява в III столітті до н. е. абордажного «ворона» стало революцією у військовій справі. Саме завдяки йому в боях при Мілах і при мисі Екном римляни розгромили карфагенський флот, який панував на Середземномор'ї

Пришестя «ворона»

Однак, мабуть, найцікавішим і справившим величезний вплив на хід історії засобом для абордажного бою став «ворон», чи інакше корвус (від лат. «corvus» - ворон, крук), винайдений римлянами і вперше застосований ними в 260 році до н. е. Необхідність в такому незвичайному засобі виникла з досить прозаїчної причини. Риму треба було будь-що завдати поразки Карфагену, але зробити це можна було, тільки розгромивши ворожий флот, який за всіма параметрами перевершував римський. Єдиний шанс полягав у тому, щоб реалізувати на морі головний козир римлян — перевагу їх добре підготовленої і озброєної піхоти. Правда, залишалась одна заковика: як доставити грізних легіонерів на борт ворожих кораблів? Адже піхотинці не моряки, вони не звикли до хитавиці і стрибків з борту на борт. Рішення прийшло саме собою — доставити римську піхоту на палубу ворожого корабля треба за допомогою спеціального «містка».

Конструктивно диво-зброя Стародавнього світу являла собою досить широку (близько 1,2 м) сходню з невисокими перилами. Один її кінець шарнірно кріпився до основи спеціально встановленого на палубі стовпа, а інший — з прикріпленим до нього вантажем у вигляді великого «дзьоба» утримувався у верхньому положенні за допомогою каната. Останній намертво кріпився до верхньої частини сходні і пропускався через блоки у верхній частині стовпа. Довжина звичайного «ворона», за вказівками різних джерел, становила близько 5,5 м, але в «Історії» Полібія описується «місток» шириною 1,2 м і довжиною більше 10 м. При зближенні з ворожим кораблем «ворона» розгортали в сторону його палуби і обрубували канат — сходня падала, пробиваючи палубу «дзьобом» і надійно зчіплюючись з ворожим кораблем, після чого по сходні на нього перебігав загін важкої римської піхоти. Користуючись перевагою своєї піхоти в рукопашній сутичці, а також можливістю створити завдяки такій сходні кількісну перевагу в тому місці ворожого корабля, куди вона впала, римляни стали швидко брати одну перемогу за іншою.

Першим застосував корвуси римський консул Гай Дуілій: побудувавши буквально за два місяці флот зі 120 кораблів, схожих на карфагенські пентери, і нашвидкуруч обучивши екіпажі, він садить на кораблі загони «морської піхоти» і здобуває переконливу перемогу над ворогом у морській битві при Мілах. Чотирма роками пізніше в битві при мисі Екном (256 рік до н. е.) інший римський консул, Марк Атілій Регул, пустив на дно морське 30 і захопив 64 корабля, що склало майже третину загального флоту Карфагена. Активно застосовувався, за свідченнями літописців, абордажний «ворон» і в інших битвах. Однак слід зазначити, що деякі експерти піддають сумніву «первородство» у винаході «ворона» римлян, базуючи своє твердження на тому, що будували флот Дуілія південноіталійські греки, які мали багаті традиції мореплавства та піратства і тому були схильні до всякого роду технічних вигадок.

Втім, у «ворона» був один великий недолік — в цьому випадку вага і конструкція «містка» найбільш негативним чином позначались на мореплавності і остійності корабля-носія. Так, до нас дійшли історичні записи про те, що в сильних штормах 255 року до н. е. і 248 року до н. е. римляни втратили фактично по цілому флоту саме внаслідок поганої остійності кораблів, оснащених абордажними «воронами». Так що в міру розвитку у римлян мореплавання і набуття бойового досвіду римський флот відмовився від «екзотики» і став покладатись на більш традиційний спосіб домінування в морському бою — перевага в кораблях і досвідченість їх команд.

Ще одну цікаву задумку реалізував в I столітті до н. е. римський полководець Агріппа, сподвижник імператора Августа. Він винайшов гарпаг, або креагру, — обкуту залізом абордажну колоду. Цей дерев'яний брус довжиною близько трьох метрів мав масивні металеві кільця на обох кінцях. Ближнє до корабля-носія кільце за допомогою міцних канатів кріпилось до метального пристрою, а інше кільце мало великий гострий залізний гак. Гарпаг вистрелювався метальною машиною з атакуючого судна у ворожий корабель, де або чіплявся гаком за ближній борт — тоді корабель просто підтягували до себе і йшли на абордаж, або ж за дальній борт — в цьому випадку корабель-носій «давав задній хід» і перевертав ворожий корабель. Зважаючи на велику довжину колоди змушеним захищатись морякам не так просто було дотягнутись до каната і розрубати його.

За часів раннього Середньовіччя абордажна тактика дещо змінилась. Законодавцями мод тоді були нормани, а високі форштевні їх кораблів не дозволяли абордажній команді атакувати з носа корабля і змушували швартуватись борт до борту. В літописах про один з походів вікінгів на чолі з Ерлінгом описаний випадок, коли сарацинський корабель був узятий на абордаж... знизу — поки над водою сарацини вміло відбивались від насідавших вікінгів, під водою група нирців з команди останніх прорубала днище ворожого корабля і увірвалась всередину, руйнуючи все на своєму шляху.

1. Катапульти і балісти були основним важким озброєнням кораблів Стародавнього світу, їх можна було використовувати для обстрілу герметичними ємностями з горючою сумішшю всередині, яка отримала назву «грецький вогонь»
2. Грецький вогонь неможливо було залити водою. Кілька ємностей з цією сумішшю, потрапивши на палубу ворожого судна, вирішували його долю — команді залишалось лише стрибати за борт

Вогнем і мечем

Основною зброєю бойових кораблів в епоху гребного флоту (як для далекого, так і для ближнього бою) були різноманітні метальні машини. Зазвичай вони встановлювались на носі корабля і активно застосовувались в абордажній сутичці: або корабель, вимушений оборонятись, обстрілював противника, який йшов на абордаж, або перед взяттям ворожого корабля на абордаж з таких машин давався превентивний залп, щоб «змести» з палуби якомога більшу кількість моряків і солдатів противника.

Тому греки запровадили на бойових кораблях нову конструкцію палуби, щоб вона одночасно не заважала веслувальникам і переміщенню вздовж бортів під час бою — носова і кормові півпалуби з'єднувались перехідними містками, які йшли вздовж бортів і дозволяли розміщувати на них метальні машини і стрільців, які прикривались захисними матами або щитами.

На межі IV–III століть до н. е. Деметрій Поліоркет першим став застосовувати на бойових кораблях катапульти і балісти, які метали у ворога п'ятиметрові важкі списи — на дальність не менше 120 м, або ж кам'яні снаряди, які буквально змітали з палуб ворожих кораблів все живе. Згодом він же винайшов і застосував у бою особливі башти на колесах — гелеполи, які переміщувались по палубі в різні сторони, а лучники, які знаходились на них, вели обстріл палуб ворожих кораблів, не даючи противнику обслуговувати метальні машини, весла і корабельні снасті. Втім, секрети одного кораблебудівника досить швидко ставали відомі іншим і поступово поширювались «в маси».

Залежно від типу метальної машини застосовувались кам'яні снаряди (для більш точного метання таких снарядів камінню надавали кулясту форму), важкі стріли (гарпуни) або ємності з горючою сумішшю, так званий грецький вогонь, який нещадно пожирав дерев'яні кораблі і наводив жах на моряків давнини.

Гарпаг — вдосконалена абордажна колода. Вистрілений з метальної машини, він міцно впивався в борт ворожого корабля. Команді, яка вже була готова йти на абордаж, залишалось тільки підтягнути його ближче. «Заарканені» моряки за допомогою клинків, закріплених на довгих жердинах, намагались перерубати канати, які з'єднували гарпаг з кораблем-носієм

Що ж являв собою цей «незгасимий вогонь»? Всупереч розхожій думці грецький вогонь не був якимсь єдиним видом зброї — існувало декілька «рецептур» даного засобу, який активно застосовувався не тільки в морських боях, але і на суші (є згадки про те, що такий вогонь застосовувався ірландськими друїдами, римлянами, бриттами, половцями і багатьма іншими). Еней Тактик, який жив у IV столітті до н. е., у своїй праці «Про перенесення облоги» наводить такий склад бойової горючої суміші на масляній основі: ладан, клоччя, тирса хвойних дерев, сірка і смола.

Грецький вогонь, яким би він не був, поміщали в глиняну ємність — зазвичай кулястої форми — і потім за допомогою ручної метальної зброї або катапульти закидали на ворожий корабель. На візантійських пірофорах (озброєних грецьким вогнем кораблях) він вистрелювався зі спеціальних, обкладених міддю вогненосних трубок, які потім почали вставляти в пащі прикріплених до форштевню фігур різних «пекельних тварин», що повинно було ще більше лякати ворога. Застосовувались навіть «мобільні вогнеметальні установки» — такі ж фігури, але переносні, що дозволяло вести обстріл кульками з грецьким вогнем з різних сторін. Зрештою «беззаконня» з грецьким вогнем спробували офіційно припинити — в 1139 році на другому Латеранському соборі грецький вогонь був заборонений як «негуманна зброя», після чого вогнеметні машини були з кораблів європейських держав демонтовані.

1. Англійському пірату Едварду Тічу, більш відомому як Чорна Борода, приписують створення портупеї Тіча. Це були два широких ременя, які перекидались через плечі і кріпились до поясу. На кожному ремені було від однієї до трьох петель, в які вставлялись пістолети. Виходило, що власник такої портупеї мав при собі від двох до шести заряджених пістолетів, причому міг стріляти, не виймаючи їх з петель. Своєрідний «абордажний кулемет» багатовікової давності
2. На початку XVIII століття лондонський юрист Джеймс Пакл винайшов рушницю, з якої можна було робити до дев'яти пострілів на хвилину. Винахідник запропонував використовувати її для відбиття абордажних атак. Кілька таких «кулеметів» могли за лічені хвилини прорідити велику абордажну партію. Однак поширення вони не отримали

У ближньому бою

В абордажних сутичках просто незамінними були кортики, короткі абордажні шаблі і абордажні сокири, всілякі тесаки, палаші, укорочені алебарди (фактично у них були просто відпиляні рукоятки). Причому пірати щосили «прикрашали» свою холодну зброю різним додатковим «приладдям» у вигляді гаків, які кріпились до держаків алебард або до глухих гард тесаків, і тому подібних допоміжних винаходів. Специфічною була і сама манера ведення бою — зважаючи на малу висоту доступного простору (такелаж, палубний настил) удари наносились переважно в горизонтальній площині або були колючими.

З появою пороху в абордажному бою стали застосовувати гранати — іноді моряки навіть заплітали собі в коси тліючі ґноти, які використовували в бою для запалювання гранат. Для захисту від гранат вздовж борту, на якому передбачалось розгортання абордажного бою, на високих баграх або іншим способом кріпились сіті: гранати, потрапляючи на них, попросту відскакували і падали за борт.

«Вогневу» підтримку своїм абордажним партіям надавали стрілки з обох зчеплених кораблів. Спочатку це були лучники і списники, пращники і метальники грецького вогню, а після широкого розповсюдження на флоті ручної вогнепальної зброї вона стала активно застосовуватись і в ході абордажних сутичок. Моряки, які йшли на абордаж, використовували пістолети і мушкетони, а стрілки, які влаштовувались на своєму кораблі на вантах, шкотах і реях, озброювались більш потужними і далекобійними рушницями різного типу, завдаючи додаткових втрат противнику.