Образи інквізиції

mia для розділу статті / 16.06.2015, 18:55 / Джерело

Інквізиція — інститут католицької церкви, який займався переслідуванням єресі і взагалі злочинів проти християнської віри, які розумілись досить широко. Скажімо, простим блудом, подружньою зрадою інквізиція не займалась, але заперечення того, що блуд — це гріх, або любовна магія, або содомія і зоофілія, які порушували «природний порядок», — все це підпадало під її юрисдикцію. Іноді те, з чим вона боролась, доречно назвати інакомисленням.

Витоки інквізиції і її реінкарнація

Історія інквізиції як інституту систематичного переслідування єресі, здійснюваного монахами-мендикантами (переважно домініканцями) за підтримки світської влади, почалась в Південній Франції в другій чверті XIII століття. При цьому inquisitio як тип судового процесу — «розшук», який розпочинався суддею на підставі наявних підозр, на відміну від процесів, які запускаються публічним звинуваченням (accusatio) або таємним доносом (denunciatio), — існував і раніше. Ще у XII столітті папський престол, серйозно побоюючись популярності французької єресі вальденсів і катарів (альбігойців), намагався налагодити релігійний розшук і доручав його то єпископам, то легатам, але й ті, й інші з різних причин не справлялись. Тоді у 1233 році інквізиція була доручена новоствореним орденам домініканців і францисканців, причому фізичне знищення (спалення) єретиків повинні були здійснювати світські князі під страхом відлучення, втрати васалів, влади і доходів і, власне, зарахування до єретиків. Інквізиція поширилась різними країнами Європи. У Франції, Італії, Іспанії вона функціонувала на регулярній основі, з постійними трибуналами і тюрмами, у Німеччині та Чехії — на нерегулярній. Її відносини з папським престолом були влаштовані по-різному. Скажімо, найзнаменитіша іспанська інквізиція тісніше була пов'язана з короною, ніж з Римом.

В середині XVI століття в рамках боротьби з лютеранською «єрессю» і контрреформаційною реорганізацією церковних інституцій була проведена централізація інквізиції — заснований верховний інквізиційний трибунал, який отримав назву Священної конгрегації римської і вселенської інквізиції. Їй були підвладні самі кардинали, і навіть папа не міг пом'якшувати її вироки. На ділі її влада особливо не поширювалась за межі Італії і в самій Італії поступово сходила нанівець. Так чи інакше, Конгрегація інквізиції проіснувала до 1965 року, коли рішенням Другого Ватиканського собору була перейменована на Конгрегацію віровчення. Конгрегація віровчення продовжує займатись охороною віри і моральності католиків, зокрема, цензурує богословські твори, які суперечать церковній доктрині. Тому можна сказати, що інквізиція досі існує, хоч і помітно переглянула свої цілі, завдання і, головне, методи.

«Чорна легенда» про іспанську інквізицію

В кінці XV століття на Піренейському півострові відбулось «друге видання» інквізиції. У Кастилії вона була введена вперше, а в Арагоні відродилась — на тлі наростаючих підозр церкви і корони на адресу хрещених євреїв-маранів. Не без підстав вважалось, що ті продовжують таємно дотримуватись законів і обрядів іудаїзму, і інквізиція була покликана викоренити «Мойсеєву єресь». Іспанська інквізиція довше і активніше за інших діяла в Новий час (вона була скасована тільки у 1834 році), внаслідок чого краще запам'яталась, частіше зображувалась в мистецтві і літературі, і тому інквізицію нерідко асоціюють саме з Іспанією — Торквемада, ауто-да-фе, іспанський чобіт і так далі. Міфотворчість про іспанську інквізицію почалась практично з моменту її виникнення. Інквізиція опинилась в центрі «чорної легенди» про габсбурзьку Іспанію — країну пихатих грандів і фанатичних домініканців. Творили «чорну легенду» або реальні жертви інквізиції, або потенційні. Перші — це насамперед марани, які тікали у XVI-XVII століттях від інквізиційний гонінь. Практично у всіх хтось із близьких загинув на вогнищі. І ці колишні марани в еміграції створили цілий корпус антиінквізиційної літератури, до якого входили полемічні твори, хроніки, поезії. Вони зображували інквізицію як вогнедишного монстра, апокаліптичного звіра і передрікали швидкий кінець йому разом з усім християнським царством, четвертою імперією, після якої повинні настати месіанські часи.

Наступними і найвпливовішими критиками інквізиції і творцями «чорної легенди» були протестанти: нечисленні іспанські протестанти, які втекли з Піренейського півострова, а також англійці і голландці, які не без підстав побоювались введення в своїх країнах інквізиції за іспанським зразком. В Англії та Нідерландах розгорнулись потужні памфлетні кампанії проти Іспанії, проти Філіпа, проти Габсбургів. В них йшлось про династичні союзи і престолонаслідування, про боротьбу за колонії і про різне інше, але однією з центральних тем та образів залишалась інквізиція як символ фанатизму і жорстокості іспанців. Філіп II вважав, що з ним Бог, він правий і його правота має бути, нехай з часом, всім очевидна, і тому не вживав жодних заходів, щоб захиститись від нападок і нейтралізувати своїх ворогів по памфлетній війні. Він волів цю війну ігнорувати — і програв її. Старі критики інквізиції йшли, приходили нові, могла мінятись мотивація, але сам негативний образ Супреми стабільно відтворювався. Скажімо, французькі просвітителі гостро відчували, що іспанська інквізиція у XVIII столітті — химера середньовічного минулого, анахронізм, з яким треба боротись. І вони боролись — словом, називаючи інквізицію пережитком Середньовіччя і викриваючи в ній скупчення всіх середньовічних вад: варварства, невігластва, жорстокості, диктату католицької церкви.

Кілька імен з історії інквізиціознавства

Наукове дослідження інквізиції почалось у XIX столітті, коли, завдяки наполеонівським війнам, відкрились інквізиційні архіви Риму і Мадрида, і частково продовжило традицію дифамації цього інституту, хоча і на більш серйозному рівні. Секретар мадридського трибуналу Хуан Антоніо Льоренте вивіз архів у Париж і там написав свою «Критичну історію інквізиції в Іспанії» — перше дослідження на цю тему. Він вперше оприлюднив статистику жертв, яка виявилась скромнішою, ніж представлялась викривачам. Проте Льоренте був далекий від апології інквізиції. Навпаки, він шукав і знаходив справжні причини її тиранії, далекі від декларованої турботи про спасіння душ і захист християнської віри. Дещо пізніше американський дослідник Генрі Чарльз Лі вдало обізвав інквізицію «потворним дітищем порочного завзяття». Він знаходив в інквізиції чисто політичні амбіції, а, скажімо, марксистська історіографія бачила в ній феодальний, експлуататорський інститут, плід союзу церкви і держави, укладеного заради придушення всього прогресивного, що було в суспільстві.

В радянській медієвістиці інквізицією займались мало. Найплодовитішим автором, який писав про неї, був такий колоритний персонаж — Йосип Ромуальдович Григулевич. Литовський караїм Юозас Григулявічус, він поїхав вчитись у Сорбонну, звідки по лінії Комінтерну був направлений до Латинської Америки, де створив агентурну мережу і виконував різні складні і темні завдання: організував замах на Троцького (невдалий), підривав кораблі, відведені під стратегічні поставки до Німеччини під час війни. Згодом він був переведений у Європу, де виконував роль посла Коста-Ріки в Італії і готував вбивство Йосипа Броза Тіто. У вільний від шпигунських робіт час Григулевич працював в латиноамериканських та італійських архівах і, коли наприкінці 1950-х років був виведений з резерву нелегальної розвідки, захистив поспіль кандидатську і докторську дисертації, а також написав десятки монографій і науково-популярних книг з історії Латинської Америки і католицької церкви, зокрема кілька книг з історії іспанської та колоніальної інквізиції.

Про Хамовницький трибунал

Інквізиція — багатий образ, і інквізиційні метафори використовуються в різних інвективних дискурсах: емігрантська преса називала інквізиторами чекістів, а радянські антифашисти бачили інквізицію в Третьому Рейху, навіть суд над Йосипом Бродським спостерігачі назвали «інквізиційним дійством». Надзвичайно цікаве захоплення такими порівняннями в російській ліберально-опозиційній блогосфері та публіцистиці останніх років. Інквізиційні паралелі особливо провокує боротьба з кривдниками почуттів віруючих, передусім процес над Pussy Riot. В ряді публікацій про цей процес викривалась «хамовницька інквізиція» і оплакувалась доля Росії, яка «скочується до Середньовіччя» з його «фанатизмом і ідіотизмом», «опричниною, інквізицією і мракобіссям».

«Біла легенда» і внесок інквізиції в історичну науку

Варто сказати, що паралельно «чорній легенді» створювалась і «біла». Її творили інквізитори — іспанські, а більше навіть італійські — у своїх трактатах, які викладали історію інквізиції, а головне, відстоювали її благочестиві завдання і описували самовідданість і героїзм інквізиторів у справі захисту віри. Інквізиція постає квінтесенцією кращих і найдостойніших задумів і починань всієї римсько-католицької церкви. «Біла легенда» виявилась менш впливовою, ніж «чорна», однак деякі її тези знаходять підтвердження в сучасних ревізіоністських дослідженнях інквізиції. Інквізиція, виявляється, не така всемогутня і не така страшна, як її малюють. Наприклад, в Іспанії Золотого століття люди, яким за різні провини загрожував як інквізиційний трибунал, так і світський суд, швидше здавались інквізиторам, щоб не потрапити до королівських суддів. Це про щось та й говорить. Але головне, звичайно, що повинні сказати сучасні медієвісти, — це велике спасибі.

Інквізиція надала величезну допомогу соціальній історії та антропології. У інквізиційних архівах, досить добре збережених, містяться різноманітні відомості про думки, почуття, сімейні відносини, повсякденне життя «безмовної більшості», про яку в іншому випадку ми б не знали майже нічого. Розвинена інквізиційна бюрократія була спрямована на максимальну фіксацію одержуваної інформації, багато допитливих інквізиторів рвались запитати обвинуваченого про все і записати все почуте, і недарма Карло Гінзбург у своїй статті «Інквізитор як антрополог» порівнює пильний інтерес інквізитора до чужих вірувань та світогляду з цікавістю дослідника. І саме сидячи на плечах інквізитора, дослідник реконструює потрібну ментальність, чи то ментальність фріульського мельника чи французьких альбігойців.