Перси на обріях

mia для розділу статті / 08.06.2015, 12:02
Смерть Гіппарха

Пісистрат помер 527 року до Р. X. Двадцять один рік по тому ми зустрічаємо Гіппія, одного з двох його синів-спадкоємців, при дворі перського царя Дарія, де він намовляє монарха розпочати війну з Афінами й усією Грецією. Великі люди не повинні лишати по собі ні вдів, ні нащадків, бо ті вкрай небезпечні.

Кар'єра Гіппія починалась успішно. Захоплений політикою спритний молодик постійно терся коло батька й добре засвоїв дипломатичні хитрощі та стратегічні маневри. На відміну од Гіппія його брат Гіппарх цікавився лише поезією і коханням, а тому між ними не виникало небезпечного суперництва. Однак саме Гіппарх був причетний до бід, що спричинили падіння династії.

Можливо, морально він був не гірший за багатьох своїх однолітків і просто додержувався їхніх чуттєвих спрямувань, де не було різниці між статями. На свою біду Гіппарх мав нагоду зустрітися з гарненьким хлопчаком на ім'я Гармодій, якого Аристогітон, самовладний і ревнивий сорокарічний аристократ, вважав своєю власністю. Аристогітон замислив позбутися суперника за допомогою кинджала і, щоб надати вбивству іншого забарвлення й здобути популярність, вирішив також розправитися з Гіппієм, перетворивши справу на «політичний злочин» в ім'я свободи й проти тиранії. Він вступив у змову з кількома патриціями й під час одного зі свят спробував здійснити замах, який вдався лише наполовину. Гіппарха було вбито, Гіппій утік. Відтоді чи то з озлоблення, чи то під страхом нових змов син і учень Пісистрата, ліберального освіченого диктатора, перетворився на жорстокого тирана.

Наслідки його репресивної політики не примусили довго себе чекати. Аристогітон, який вчинив замах з брудних особистих мотивів і спочатку не мав підтримки городян, раптом перетворився в народній фантазії, розпаленій свавіллям Гіппія, на героя боротьби за свободу.

Поведінка афінян обурила тирана і розлютила народ. Коли протистояння між ними дійшло до краю, вигнанці, які зібралися в Дельфах, озброїли військо, покликали на допомогу спартанців і разом з ними рушили на Афіни. Гіппій з прибічниками сховався в Акрополі. Він зробив спробу таємно відправити дочок за межі міста, але обложники їх спіймали. Щоб врятувати своє і їхнє життя, нещасний батько здався на ласку переможців і пішов у добровільне вигнання. Однак не треба забувати, що в його жилах текла кров Пісистрата, людини, здатної йти на жертви заради сім'ї й не схильної примирятися з долею.

Той, хто керував нападниками й на чолі їх увійшов до міста, звався Клісфен. Він був представником вищих кіл, але не користувався прихильністю інших аристократів, його товаришів по зброї, бо, як і Пісистрат, плекав прогресивні ідеї. Тому аристократи відхилили його кандидатуру на наступних виборах і віддали голоси Ісагору, латифундисту-консерваторові, який прагнув позбавити афінян усіх демократичних здобутків. За чотири роки народний рух скинув його, незважаючи на підтримку спартанців, котрі знову з'являлися в Афінах і наводили тут свій порядок.

Клісфен, який стояв на чолі повстання, одержав верховні повноваження і використав їх по-диктаторськи, але в ім'я демократії. Він довів до кінця правову реформу Пісистрата, подвоїв кількість громадян з правом голосу, ліквідував поділ суспільства на роди й проголосив самозахист демократичних основ, що звався «остракізм». Кожен член апелли, яку складали шість тисяч осіб, тобто практично всі голови родин міста, міг написати на дошці ім'я громадянина, який, на його думку, небезпечний для держави. Якщо цей анонімний донос підтримували три тисячі інших членів, звинуваченого без суду і слідства відправляли у вигнання на десять років.

Це був несправедливий, навіть небезпечний закон, що відкривав шлях до різних зловживань. Однак афіняни застосовували його помірковано, і за ціле століття він був чинний лише десять разів. Вершиною їхньої мудрості став день, коли вони зробили черговою жертвою самого автора закону. Голова апелли за звичною процедурою спитав присутніх: «Чи є серед вас той, кого ви вважаєте небезпечним для держави? А якщо такий є, хто він?» Більшість відповіла: «Клісфен!» Отже, винахідника остракізму покарав йому той самий народ, якому він повернув свободу і який з мудрою невдячністю застосував остракізм, щоб позбутися людини, котра мала великі заслуги перед державою, але могла скористатися ними як приводом для нової тиранії.

Оскільки остракізм не передбачав інших заходів, крім вигнання, нам приємно думати, що Клісфен прожив іще досить довго й побачив, з якою стійкістю захищали афіняни свободу, яку він їм дарував, коли не без сприяння Гіппія на місто напало старе, але завжди грізне військо Дарія.

У цьому місці ми повинні зробити невеликий відступ.

На жаль, щось змінилося відтоді, коли грецькі поліси могли спокійно ставитись до сепаратистських відцентрових сил, бо їм не загрожував жодний зовнішній ворог. Із півночі, звідки походили ахейці та дорійці, варварські іллірійські племена вже припинили тиск на Грецію. На півдні єгипетська держава надалі занепадала. На заході Рим і Карфаген іще не вийшли з темряви.

Але небезпека загрожувала зі сходу, де до того часу було тільки царство Лідія — плід дипломатії великого суверена Креза, друга Солона. Він, хоча й підкорив чимало грецьких островів Іонічного моря, перейняв культуру греків і прихильно ставився до них. І в цьому, здається, полягала його найбільша помилка. Захоплений тільки греками, Крез не помітив Персії, що міцніла на силах за його плечима. А коли зрозумів небезпеку, було запізно.

Новий перський цар Кір Великий уже завоював Вавилон і Месопотамію, коли Крез оголосив йому війну. Але саме в день битви відбулося сонячне затемнення, і це так налякало обох противників, що вони не наважилися розпочати бій. Відтак Крез вирушив у Дельфи послухати думку оракула. Той відповів: якщо цареві вдасться перейти зі своїми вояками річку Галіс, то він зруйнує могутню державу. Пророцтво збулося. Крез переправився через Галіс, вступив у битву й зруйнував могутню державу — лишень свою.

Геродот розповідає, що, спіймавши Креза, Кір звелів покласти його на решітку над вогнищем і «принести в жертву богам», як тоді ввічливо казали, — тобто засмажити. Цієї миті Крез згадав про Солона, котрий дипломатично закликав його бути обережним, і тричі вигукнув це ім'я. Кір побажав узнати, хто такий Солон, — і, почувши розповідь про нього, був такий вражений, що наказав відв'язати полоненого. Надто пізно — вогонь уже палав щосили. Але милосердні боги послали рясний дощ, і багаття згасло.

Саме так розповідав Геродот про великі історичні події. За ним, Крез не лише врятувався, а й став другом Кіра і все життя користувався його гостинністю. Одначе трону назад не одержав. Загарбання Лідії дозволило персам вийти на середземноморське узбережжя якраз навпроти Греції, де на морських просторах хазяйнував афінський флот.

Відтак корона Кіра перейшла до Дарія — не стільки державного діяча, скільки полководця. Здобуваючи перемогу за перемогою, він уже крокував європейським континентом, зайнявши Фракію та Македонію, і розташувався на схилах гір південної Греції.

Сучасні історики кажуть, що він замислив грандіозний план приєднання світу до східної цивілізації, знищуючи культурні центри Заходу. Ця думка, вважаємо, сумнівна. Коли Гіппій підбурював Дарія йти війною проти Афін, про що ми вже розповідали, той спитав: «А хто вони такі, ці афіняни?» Дарій, зрозуміло, не був людиною великих стратегічних задумів. Користувався своєю генеральською логікою, примітивною, як і логіка генералів усіх часів, за якою завоювання однієї держави не можна вважати таким, якщо не підкорено сусідні з нею країни. Здійснюючи цей принцип, Дарій приєднав до своєї імперії східні острови Егейського моря, бо вони загрожували берегам Малої Азії, на яких він отаборився.

Грецьке місто Мілет, яке він захопив, потерпало від перського ярма. Аристагор, один із місцевих патріотів, звернувся по допомогу до Спарти, що вже занепадала. Це було місто селян, які не бачили далі свого носа. Тоді він поквапився до Афін, де його зустріли зовсім по-іншому. Для афінян — суднобудівників і торговців — море було життям. А Аристагор був великим оратором, яких високо цінували в Афінах.

Мабуть, послідовники Клісфена не знали до пуття, кого представляв Дарій на арені світових сил. В усякому разі, вони не мали найменшого уявлення про історичну важливість рішення заступити персам шлях на Захід. Лише сьогодні, оглядаючи минуле, ми можемо сказати, що це зробило можливим народження Європи. Якби тоді Дарій досяг своєї мети, Захід платив би данину Сходові невідомо скільки століть.

Можливо, спочатку афіняни думали про допомогу окремим містам і тому легковажно відрядили на підтримку повсталих маленьку флотилію з двадцяти кораблів. Усе закінчилось якнайгірше, бо кілька екіпажів з острова Самос перед початком битви повернули кораблі й зникли за обрієм. Перси захопили Мілет, повбивали всіх чоловіків, перетворили іонійські острови на руїни. Й на превелику радість Гіппія оголосили війну Афінам.

Індро Монтанеллі. Перси на обріях // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 102-108 с.