Поліс

mia для розділу статті / 03.06.2014, 11:01

«Еллінське Середньовіччя» закінчилось дорійською навалою і хаосом. Грецькі мемуаристи змішали докупи історію та легенди про ці події. Спробуймо тепер, перш ніж підняти завісу над справжньою історією, яка бере початок з VIII століття до Р. X., узагальнити основні ознаки минулої епохи, де містяться також пояснення подій майбутнього.

Особливістю Греції було тяжіння окремих частин країни до якомога більшої незалежності, що відобразилось у «полісах», тобто в «містах-державах», яким ніколи не вдалося об'єднатися в одну державу. Цьому перешкоджали не стільки національні відмінності різних народів, кожний з яких прагнув панувати над іншими, скільки їхні слабкі взаємозв'язки. Тут треба зробити пояснення.

Усі нації відзначаються етнічною строкатістю. Останній, хто вірив, що є чисті нації та будував на цьому свою ідеологію і, що найгірше, політику, був Гітлер. І він закінчив свій шлях відповідно. Насправді ж Німеччина є мішаниною німецького і слов'янського, так само як мішаниною кельтського, норманського і саксонського є Англія, кельтського, німецького і латинського — Франція, не кажучи вже про Італію, де намішано всього потроху. Треба додати, що в усьому світі нашестя, що їх рано чи пізно зазнавала кожна нація, не заважали її формуванню шляхом злиття різних етнічних ознак.

Цього не трапилось у Греції з вини дорійців, які заполонили країну і не тільки не розкололи її неіснуючої єдності, а навпаки — всіляко перешкоджали сепаратизмові, залишаючись осторонь з почуття расової вищості щодо туземців, з якими вони не мали наміру змішуватися. Нам важко простежити за подальшим розвитком подій. Здається, Геродот має рацію, коли каже, що дорійці піднеслись над ахейцями, обернувши їх у рабство. Ахейці ж задовго до цього піднеслись над пеласгами, також обернувши їх у рабство. Ті останні були справжніми корінними жителями Греції.

Країна мала складну структуру з трьох етнічних шарів чи принаймні з двох. Адже коли 1100 року до Р. X. тут з'явилися дорійці, ахейці, які випередили їх на кілька століть, уже сильно змішалися з пеласгами, і саме за це завойовники зневажали їх, називаючи «вилупками», як німецькі нацисти називали австрійців.

Афіняни недарма казали, що вони належать до одного з двох етнічно чистих грецьких народів, тобто не «заражених» дорійцями. Іншим таким народом був люд Аркадії, важкоприступного гірського району Пелопоннесу, де, здається, новим завойовникам так і не вдалось закріпитися. Поза всяким сумнівом, саме у відповідь на расизм дорійців виник місцевий, так званий «іонійський» расизм, який поширився в Аттиці та на островах Іонічного моря і схиляв афінян називати себе «народженими цією землею», а аркадійців — твердити, що їхні прадіди оселилися тут, «коли на небі ще не було місяця», — щоб дати дорійцям зрозуміти, що вони чужаки.

Виникає одне запитання. Ці непоступливі греки, яким не вдалося створити єдиної держави, все ж таки мали щось спільне, національне. Цим спільним і національним для них стала мова. Оскільки вона не могла утворитися зі злиття трьох народів, бо такого не трапилось, то який із них розмовляв грецькою мовою і нав'язав її іншим?

Геродот, великий дослідник рідкісних явищ і таємниць, розповідає, що під час мандрівок країною натрапляв на чимало поселень, де люди розмовляли незрозумілою йому мовою; це, певна річ, була мова пеласгів, яка збереглася в окремих ізольованих од зовнішнього світу «ведмежих кутах», котрі не опинилися під владою завойовників — спочатку ахейців, а потім дорійців. Як не відома етнічна належність пеласгів, так залишається загадкою і їхня мова, яка, безумовно, мала близькосхідне походження. Це можна зрозуміти зі слів, що їх вона, поступово зникаючи, залишила у спадок справжній грецькій мові. Наприклад, thalassa означає «море».

Ксенофонт розповідає в своєму «Анабазисі», як під час походу десяти тисяч грецьких воїнів Малою Азією в напрямку Чорного моря воїни весь час питали місцевих жителів: «Thalassa?.. Thalassa?..» — і ті їх розуміли, бо це було слово з їхньої мови. Є ще багато інших слів, переважно пов'язаних з морем і мореплавством. Це ще раз підтверджує думку, що ахейці й дорійці не знали моря, мабуть, ніколи його не бачили до підкорення Греції й навіть не мали відповідного терміна на його позначення. А тому запозичили слово пеласгів, давніх друзів моря, що й засвідчує їхня назва.

Отже, поза всякими сумнівами, грецьку мову було накинуто, і не варто сперечатися, хто це зробив — ахейці чи дорійці. Нею, крім деяких діалектних особливостей, розмовляли і перші, й другі. Так само і перші, й другі походили від одного індоєвропейського кореня, як латиняни, кельти, тевтонці.

Підемо далі. Того факту, що дорійці культивували расизм, збуджуючи відповідну, не менш безглузду реакцію своїх грецьких співмешканців, недостатньо для звинувачення їх у любові до гасла «поділяй і владарюй!». Адже вони беззастережно панували лише в Пелопоннесі, де становили меншість населення, так само, як і в Спарті — їхній фортеці. В інших регіонах, де переважала суміш ахейців і пеласгів, кілька держав, не більших за міста з околицями, могли б об'єднатися й учинити опір загрозі дорійців, але не зробили цього. Чому?

Треба застерегти читачів од спроб тлумачення деяких подій античної епохи на підставі сучасного досвіду. Завербовані пропагандистською службою дорійців стародавні історики, безперечно, помилялися, представляючи їх онуками п'ятдесятьох синів Геракла, які повернулися на батьківщину, щоб здобути владу на підставі належно складеної й підписаної угоди. Але ми теж грубо помилимось, приписавши їхній навалі прийоми і техніку німецького вторгнення до Чехословаччини чи російського — до Естонії. Дії дорійців не були сплановані й визначені наперед, а радше нагадували рух вулканічної лави — дике нашестя варварського племені, і якщо головна армада цих заброд заквартирувала в Пелопоннесі, то інші некеровані юрби розпорошились по країні, сіючи скрізь хаос і смуту.

Що ж тоді сталось? А сталося те, що грецькі селяни, безсилі боронитися в своїх поодиноких домівках, кинули їх і почали збиратись на вершинах пагорбів, де всі разом і з допомогою природи могли чинити опір чужинцям. Ці вершини звалися «акрополі», що дослівно означає «високі міста». Надійно укріплені, вони ставали міським ядром, котре мало, як ми бачимо, передусім стратегічне призначення.

Хтось зауважить, що це відбувалось не тільки в Греції. Справді, і в інших країнах виникали міста для таких самих цілей, що не заважало їм на якомусь історичному етапі зливатись у спільну державу. Але причини, які спонукували греків залишати села, збиратись у «високих містах» і перебувати там без зв'язків з іншими акрополями, ніде не існували так довго. «Еллінське Середньовіччя», тобто період навал і конвульсій, розпочалося приходом ахейців 1400 року до Р. X. і тривало 600 років, охопивши двадцять чотири покоління; менталітету поселенців, їх способу життя і звичаїв уже ніхто не міг похитнути. Дух полісу, — тобто сила єднання, яка зробила з кожного грека громадянина, вкрай чуйного до того, що відбувається всередині міста-держави, і байдужого до подій за його межами, — протягом цих шести століть зміцнів і став непорушним.

Навіть великі філософи «золотого віку» не змогли вигадати нічого такого, що можна було б протиставити грецькому містові з його околицями. Навіть більше, вони визнавали місто лише певних розмірів.

Платон вважав його оптимальною чисельністю п'ять тисяч жителів, а Аристотель стверджував, що всі городяни мусять знати один одного, принаймні в обличчя. Якось афіняни різко заперечили Гіпподамові, коли він, керуючи спорудженням муру навколо Афін аж до Пірея, підрахував, що в місті житимуть десять тисяч людей. «Забагато!» — сказали вони. Щоправда, згодом Афіни досягли цифри в двісті тисяч душ. Але в ті часи вважалося, що душу мають тільки вільні громадяни, які становили десяту частину населення і яких місто захищало в разі ворожої облоги. Бо інші нікого не цікавили.

Менталітет грецького народу, його дух єднання і нетерпимість до чужинців з усіма позитивними і негативними якостями — плесканням язиком, заздрісністю, пханням носа в чужі справи — виникли в цей довгий інкубаційний період. «Він нехтує містом!» — мовив якось Демосфен про одного свого ворога, наголошуючи, що той не бере участі в громадському житті. Важко знайти тяжче обвинувачення для афінянина.

Загальне становище в країні породило інше: колонізацію.

Грецька діаспора в Середземноморському басейні, де вона насаджувала свої поліси від Монако, Марселя і Неаполя до азійських і чорноморських берегів, пройшла два етапи. Перший був звичайною безладною втечею від завойовників, особливо дорійців. Люди втікали, рятуючи життя і свободу, шукаючи притулку на ближчих до суходолу, населених пеласгами островах Іонічного та Егейського морів. Важко визначити масштаби цієї хвилі еміграції, але здогадно вони були великі. Перше покоління грецьких утікачів уже осіло на архіпелагах, коли у восьмому столітті до Різдва Христового розпочався організований емігрантський відплив.

Його причинами стали швидке зростання населення полісів, брак вільних земель для міської забудови і розвитку сільського господарства. Греки, які жили в полісах, уже не були селянами. Навіть маючи власні угіддя, вони поверталися після робочого дня до міста на відпочинок. Але міські мури не могли вмістити необмеженої кількості людей. І тоді, тобто у VIII столітті до Різдва Христового, розпочався новий етап еміграції греків.

Колонія (по-грецькому apoikia) дослівно означає «поза домом», і вже саме це слово заперечує завойовницькі наміри і будь-які імперіалістичні зазіхання. Емігрували тільки бідняки, що мріяли завести господарство на чужині. І хоча влада поліса призначала й осіб, відповідальних за організацію їхнього від'їзду і влаштування на нових місцях, молода колонія не ставала домініоном чи протекторатом міста-матері, а залишалася зв'язаною з ним лише узами ностальгічних почуттів. Отже, в країні бракувало національних зв'язків між полісами і так само бракувало імперських зв'язків полісів з їхніми колоніями. Така ситуація рішуче вплинула на розпорошення грецького світу. Греція народжувалась усупереч географії. Це дало їй велику користь, але стало також причиною руїни.

Крім іншого, втечу за кордон здогадно зумовлювали геофізичні й економічні особливості країни, зокрема гористий рельєф, що утруднював сухопутні зв'язки. Але це не могло бути серйозною причиною для еміграції. Жодні природні перешкоди не завадили римлянам, зарядженим великою відцентровою енергією, створити розвинену систему шляхів навіть у важкоприступних місцевостях. Греки ж були і завжди залишалися народом доцентрового спрямування. Афіни ніколи не мали потреби в дорозі, яка б сполучала їх з Фівами, просто тому, що жодний городянин не відчував бажання відвідати Фіви. Натомість була чудова дорога на Пірей, бо він становив частину афінського поліса.

Грекам не загрожувала жодна зовнішня небезпека — і, мабуть, у цьому полягало їхнє нещастя. В Азії впала імперія хеттів, а на її місці створювалися поки що не агресивні царства Лідія і Персія. В Африці занепадав Єгипет, Схід огортала темрява передісторії. Карфаген був занедбаним портом фінікійських піратів, Ромул і Рем іще не народилися, а грецькі емігранти, котрі вирушили засновувати Неаполь, Регій, Сибаріс, Кротон, Ніццу і Беневент, знайшли тут розрізнені варварські племена, не здатні не тільки нападати, а й захищатися. Північна частина Ватиканського півострова була нічийною землею. Після ахейців і дорійців з його гір і диких лісів до Греції не вторгався жоден ворог.

У такій тиші поліс міг спокійно займатися власними справами, не турбуючись про національну єдність. Народи згуртовуються лише перед лицем зовнішньої загрози. Саме тому сьогоднішні диктатори вигадують загрозу, якщо її немає. Між полісами, тобто в одній родині, весь час тривали конфлікти і міжусобні війни, все більше роз'єднуючи греків.

Ось яку картину являє Греція тепер, коли починається її справжня історія. Це Чумацький Шлях із крихітних держав, розсипаних уздовж берегів Середземномор'я і зайнятих за мурами міст власною політикою й культурою.

Індро Монтанеллі. Поліс // Історія греків / З італійської переклав Юрій Педан. — Львів: Літопис, 2010. — 47-54 с.