Проблема піфагорійських книг Нуми

mia для розділу статті / 10.06.2015, 14:04 / Джерело

У 181 році до н. е. один римлянин копав свій город і несподівано під його заступом щось задзвеніло. Він витягнув із землі скриню дуже дивної форми. На скрині був напис: «Тут спочиває Нума Помпілій, син Помпона, цар римлян». Римлянин згадав, що його город знаходиться на пагорбі Янікул, де, за переказами, похований другий цар Риму, Нума. Відкривши скриню він, на свій подив, не виявив там жодних слідів тіла. Натомість там лежали два сувої за підписом Нуми: один грецькою мовою, інший латиною. Римлянин заявив про свою знахідку в сенат. Схвильовані отці зібрались, щоб дослідити рукописи. З'ясувалось, що сувої містять піфагорійську релігійну філософію, і після довгих суперечок їх було вирішено спалити.

В цій історії дивно все. По-перше, дивно, що другий цар Риму, безпосередній наступник Ромула, міг написати філософський трактат грецькою мовою. По-друге, дивно, що сувої чомусь спалили. У Римі того часу була абсолютна релігійна терпимість і повна відсутність цензури. І раптом спалюють книги, причому які! Самого великого Нуми! Що все це означає?

Піфагор і його уявлення про Бога

Щоб розплутати цей вузол, необхідно насамперед відповісти на питання, що ж могло міститися в спалених книгах. Що проповідував Піфагор, чия філософія була викладена в сувоях? Піфагор народився на Самосі; у розквіті сил, в 530 році до н. е. він переїхав до Південної Італії, в так звану Велику Грецію, і там заснував братство, таємний союз, члени якого були пов'язані обітницею мовчання. Союз мав три мети: політичну, наукову і релігійну. Тут ми  говоритимемо лише про піфагорійську релігію, причому зупинимось лише на деяких її аспектах. Піфагор вважав, що Бог не має людської подоби. Один з його послідовників писав: «Божество не має людської голови, що прикрашає тулуб, і зі спини у нього не виходять дві руки, у нього немає ні ніг, ні швидких колін... Він тільки дух святий і чудовий, що оббігає швидкою думкою весь світ». Бог — це абсолютне добро. Тому всі грецькі міфи, які малюють богів дріб'язковими і наділеними всіма людськими слабкостями, — брехня. І всі кумири богів, які стоять у грецьких містах, зображують богів хибних. Далі, Піфагор вважав, що наша душа безсмертна; «це Бог у нас», — говорив він.

Вивчення фрагментів піфагорійців проливає світло на ці загадкові слова. Душа, на думку Піфагора, це даймон, щось на зразок християнського ангела, який за гріхи був скинутий на Землю і вселився у смертне тіло. Душа проходить ціле колесо перевтілень. Великий філософ Емпедокл Сицилійський, якого піфагорійці звинувачували у розголошенні їх таємниць, писав: «Існує фатальний закон, древня постанова богів, вічна, затверджена великими клятвами: якщо хтось осквернить свої члени злочинним вбивством, або наважиться порушити клятву, будь-який Даймон, життя якого триває віки, він буде бродити тридцять тисяч років вдалині від щасливих, набуваючи послідовно всіляких образів смертних, змінюючи скорботні шляхи життя. Так і я тепер вигнаний богами і блукаю, покірний лютій ненависті».

І Піфагор, і Емпедокл зізнавались, що народжувались вже багато разів: «Колись був я вже і юнаком, і дівою, був кущем і птицею, був я також рибою німою, спливаючою з вод», — писав Емпедокл. Але нарешті гріх спокутуваний, і даймон знову стає людиною. Але ця людина вже напівбог, і після смерті він повертається на небо. «Друзі, що населяють велике місто білявого Агригента! Привіт вам! Я для вас вже більше не людина, а безсмертний бог», — звертається до своїх співгромадян Емпедокл. Тому піфагорійці обожнювали деяких людей, зокрема свого вчителя Піфагора.

Піфагор заборонив криваві жертви, тому що тварини і люди мають одну і ту ж душу. Сам він був суворим вегетаріанцем. Емпедокл, побачивши людину, що вбиває перед вівтарем бика чи барана, вигукує: «Батько, схопивши сина, який змінив образ, вбиває його з молитвою, великий безумець! Жертва кричить і благає свого ката, а він не слухає кричущого, але, убивши його, готує в житлі злочинний бенкет». У Південній Італії, куди переселився Піфагор, піфагорійство стало як би другою релігією. Сам Піфагор був обожнений. У південно-італійських могилах археологи постійно знаходять так звані золоті таблички, тобто таблички з висловами Піфагора і з вказівками душі, як поводитися на тому світі, своєрідний аналог єгипетської «Книги мертвих».

Легенда про царя Нуму

Але до чого тут давньоримський цар Нума? Легенда говорить, що Рим був заснований Ромулом; то був суворий воїн, який все життя провів у битвах. Як відомо, в одній сутичці він навіть убив рідного брата. Тому він заснував тільки «тіло» Риму, душу ж вклав у нього другий цар — Нума, який винайшов римську релігію і встановив всі римські моральні норми. В Римі ходило безліч легенд про цього царя. Переважно він малюється добрим чарівником, який творив чудеса за допомогою своєї божественної дружини — німфи Егерії.

Але існує інша група легенд — легенд зовсім несподіваних. За ними, в юності Нума відправився вчитись в Південну Італію і там став учнем і полум'яним послідовником самого Піфагора. Коли ж його вибрали царем, він під виглядом нового вчення дав римлянам піфагорійську доктрину. Саме тому він не приносив кривавих жертв і заборонив ставити кумири богам. Ця «чиста», як називали її римські вчені, релігія проіснувала 170 років. Але наприкінці царського періоду владу в Римі захопила етруська династія Тарквініїв. Етруски стали споруджувати храми і приносити криваві жертви, і римська релігія знову стала грубою і примітивною, як кожна народна релігія.

Витоки легенди про царя Нуму

Ця легенда ставить нас у глухий кут. Справа в тому, що ще римські вчені встановили, що Піфагор приїхав до Італії приблизно через 140 років після смерті Нуми, тому Нума ніяк не міг бути його учнем. Але як же тоді народилась ця легенда? Перше логічне припущення, що заповіді Піфагора і Нуми настільки схожі — «вони рідні брати», за висловом грецького письменника Плутарха, — що, природно, виникла думка про запозичення. Довгий час європейські вчені саме так і думали. Ще Гастон Буассьє як незаперечний факт повідомляє, що Рим 170 років не знав зображень богів. Але ось почались археологічні розкопки, і стали знаходити зображення богів, що відносяться до часу царів. А римський учений і антиквар Пліній розповідає навіть про статуї, які ставив сам «цар-піфагорієць». Отже, гадка про те, що Нума не споруджував кумири богів, хибна.

Тоді, можливо, це помилка якогось римського історика, давнього анналіста, і цю помилку потім, як часто буває в історії, все повторювали і повторювали наступні покоління? Але і це не так. Цицерон цілком визначено казав, що жоден римський історик не називав Нуму учнем Піфагора. Третє пояснення. Перед нами народний переказ. Однак здається неймовірним, щоб народ говорив щось про філософські погляди героя.

Звідки ж тоді могла взятись ця легенда? Дослідження дозволили нам її датувати. Вона виникла в перші десятиліття II століття до н. е.

Просвітитель Квінт Енній

На межі III-II століть до н. е. Рим впритул зіткнувся з Грецією. Безліч римлян були зачаровані блискучою грецькою культурою, театром, літературою, статуями і картинами і прагнули долучитися до цієї культури. Юриспруденція, історія, красномовство були дітьми тієї бурхливої епохи. Але, ймовірно, ніхто із служителів витончених мистецтв не прославився так, як той, кого називали батьком римської поезії, — Квінт Енній. Він створив всі жанри давньоримської літератури, писав комедії, трагедії, поеми, епос, ліричні вірші. Крім того, він був справжнім просвітителем. Він усім на світі цікавився: і історією, і філософією, і кулінарним мистецтвом, і природою затемнень, і зірками. І гаряче проповідував свої ідеї римлянам. Особливо пристрасно він прагнув змінити римську релігію, яка здавалась йому примітивною.

Яких же релігійних поглядів дотримувався Енній? В науці прийнято дивитись на нього як на скептика, мало не атеїста. Дійсно. Він знущався над оракулами, «які самі не в силах знайти дорогу, але вказують шлях іншому, які обіцяють багатства тим, у кого самі випрошують гроші». Він бачив у богів якісь фізичні елементи. Але, головне, він переклав з грецької поему Евгемера Безбожника, де доводилось, що боги — це люди, законодавці або обманщики, піднесені на небо людським марновірством або тупістю.

Однак існує й інша думка. Насамперед, римські поети Лукрецій, Горацій і Персій стверджують, що Енній був людиною глибоко віруючою, навіть налаштованою містично. Лукрецій говорить, що він вірив у переселення душ, а Горацій навіть докоряє йому за те, що він впадав у «піфагорійську маячню», тобто захоплювався містичним вченням Піфагора. Далі. Енній переклав для римської публіки грецького поета Епіхарма. Епіхарма Діоген Лаерцій називає учнем Піфагора. Як пише Ямвліх: «Він переклав на вірші думки піфагорійських мужів і, приховуючи вчення Піфагора під виглядом жарту, таким чином поширював їх». Далі, у віршах він описує містичне видіння. Йому з'явився його улюблений поет Гомер і відкрив йому таємниці світобудови. Зокрема, Гомер повідомив, що душа Еннія раніше жила в образі прекрасного павича. Це дало привід для насмішок. Один римський поет називав Еннія «піфагорійським павичем». Далі. За словами Цицерона, Енній вважав, що Бог не має людської подоби, але є духом, що проходить через всю природу. Нарешті, Енній слідом за піфагорійцями обожнював деяких людей. Коли помер його друг Сципіон Африканський, переможець Ганнібала, поет, за його словами, духовними очима побачив, як Сципіон піднявся на небо і став одним із богів.

Всі ці факти вкладаються у досить струнку концепцію і дозволяють назвати Еннія піфагорійцем. Тому ми маємо всі підстави вважати, що Енній скептично ставився не до релігії взагалі, а до народної релігії, і міг навіть стверджувати, що шанування антропоморфних богів встановили мудрі законодавці або обманщики.

Ймовірно, Енній був головою гуртка, куди входили багато освічених римлян. Природно припустити, що саме з гуртка Еннія і прийшов міф про те, що Нума був учнем Піфагора. Мета цієї розповіді зрозуміла. Піфагореїзм сприймався римлянами старого покоління як небезпечне і шкідливе нововведення. А згідно цього міфу, він був споконвічною релігією римлян, спотвореною іноземцями-етрусками. У розпалі проповіді Еннія і була знайдена дерев'яна труна Нуми.

Загадка труни Нуми

Коли ми читаємо про знахідку труни Нуми, нас вражає безліч загадкових деталей. По-перше, як можна повірити, що цар Нума залишив піфагорійські книги? Як він міг бути піфагорійцем, коли Піфагор ще не народився? Можливо, книги належали не йому, а іншому піфагорійцю? Але ні. На труні було вирізано ім'я самого царя. Далі. Як міг папірус зберегтись у землі п'ять століть? А якби він з якихось причин і уникнув розкладання, то куди ж в такому випадку поділось тіло? Воно, говорить римський історик Геміна, «зітліло від часу». Але це неможливо. Труп не міг зникнути безслідно. Залишився б жмут волосся, шматки шкіряного взуття, кістки, нарешті, хоч пряжка, хоч застібка — хоч щось вціліло б! І тим дивніше чути, що зотліли без сліду шкіра, кістки, металеві речі, а папірус чудово зберігся. Доводиться зробити висновок, що тіла в скрині ніколи не було. Вона була виготовлена для одних лише рукописів. А це значить, що перед нами навмисна підробка. Хтось виготовив скриню із написом і поклав у неї рукописи. Ким же і навіщо була зроблена ця підробка і чому отці віддали рукописи вогню?

Ймовірно, труну Нуми виготовили ті ж люди, які до цього поширили чутку, що цар був піфагорійцем. І це показує, що в Римі існувало таємне братство, пов'язане обітницею мовчання. Справді, хтось склав книги, написав їх на папірусі, зробив скриню, вирізав на ній напис, нарешті, зарив її глухої ночі в землю, а між тим ніяких чуток про це не просочилось, хоча, без сумніву, в афері брало участь кілька чоловік. Мета цієї афери зрозуміла. Книги Нуми були немов листом засновника римської релігії до своїх далеких правнуків, де він заклинав їх відректись від іноземщини і повернутись до чистого, як сніг, вчення своїх предків. Такого роду факти добре відомі з історії Сходу. Єгиптолог Гастон Масперо пише: «Відомо, що на Сході часто трапляється чути, що така-то книга знайдена в храмі такого-то бога». Цей факт, за його словами, вказує на те, що автор, бажаючи надати своєму творові більшої авторитетності, приписував його богам або обожненим пророкам минулого. Так, богам приписана була частина єгипетської «Книги мертвих».

Якби книги Нуми були оприлюднені, довелося б дійсно внести якісь зміни в культ. Очевидно, саме цього й боялися отці. Але яку ж небезпеку таїло вчення Нуми? Відповідь на це питання можна знайти в працях римського юриста II століття до н. е. Сцеволи Авгура. Він належав до наступного покоління, але його батько був сенатором саме під час знаменитої знахідки. Сцевола говорить, що релігія філософів шкідлива для держави. По-перше, філософи вчать, що деякі люди стають богами. По-друге, вони стверджують, що «в містах стоять несправжні зображення богів, а істинний Бог не має ні статі, ні віку, ні певного вигляду». Але ж це саме те, що стверджували грецькі піфагорійці і Енній! Вчення ж їх здається Сцеволі шкідливим, оскільки може призвести до обожнювання владик, розвиненого в його час на елліністичному Сході. Крім того, підриває авторитет народної релігії. Ось чому прийнято було нечуване рішення про спалення сувоїв. Тепер дивна знахідка дерев'яної труни на Янікулі перестає бути для нас просто історичним курйозом. Це найцікавіший факт, який змушує нас зовсім по-новому поглянути на духовне життя республіканського Риму II століття до н. е.