Розкіш утилітарна, розкіш зрівнювальна, розкіш ганебна

mia для розділу статті / 12.05.2015, 16:15 / Джерело

«Якщо десь у світі існує суспільний стан, володіння багатством якого видавалось би законним, то це, без сумніву, вельможі, — писав преподобний отець Венсан Удрі у 1714 році, — вони з'являються на світ багатими, а Провидіння, яке зробило їх великими, схоже, водночас зробило їх багатими, щоб підтримати їх велич». Кожному своє місце, своя роль, своя доля. Але коли руйнується ця релігійна структура світу, коли суспільний лад більше не сприймається посланим провидінням, ознаки багатства вже не говорять про славу якогось обраного стану і його велич. Багатство — це швидше праця, ніж походження, заслуги, а не суспільне становище, повага, а не почесті.

Таким чином, після всіх моральних потрясінь часів Директорії за парадністю і пишними декораціями імператорського двору вимальовується зовсім інший порядок трат, інший порядок витрачання надлишків, і процес цей глибокий і тривалий. Поняття надмірності відтепер позбавлене універсальності. Влада більше не зобов'язана виставляти напоказ багатство, навіть якщо останнє і продовжує бути ознакою цієї самої влади. Розкіш, втративши божественне виправдання, все одно залишається розкішшю, але більше не є механізмом влади або засобом для того, щоб вразити і підкорити, принаймні, вже не такою мірою, як колись.

Спостерігається поступовий, глибокий процес, який Революція, зрозуміло, не запустила, але явно прискорила, посилила, наблизила, надавши йому чіткого напрямку, забезпечивши його здійснення певними політичними, юридичними та соціальними складовими, так само як через століття індустріальна революція привнесе свої складові: технічні, економічні та комерційні. Далеко в минулому залишиться середньовічна пишність, священне марнотратство, яке поставало чимось на зразок жертвопринесення на користь найбідніших. Настільки ж далеко залишилась і класична розкіш, розкіш політична, світська, яка, служачи монархічній величі і явлена королівським двором, засліплювала настільки, що на її тлі меркли і народні хвилювання, і спроби фрондерства. З'явиться суспільство, де після знищення спадкової ієрархії, скасування права первородства, розділу станів, «нівелюється» і, отже, «нівелює» все навколо розкіш, яка, залишаючись, зрозуміло, як і раніше необхідною, тільки вже не Богу, не королю, не його придворним, змінює форму і зміст.

Справді, в період, який Зомбарт називає «економічною ерою», а Ферреро «машинною цивілізацією», регулюючі функції, які традиційно належали політиці і моралі, переходять до виробництва і ринкових законів. Над духовними, символічними, естетичними цінностями починають превалювати економічні блага; виробництво єдиних у своєму роді речей, якими користувалися обрані, поступається місцем масовому виробництву предметів загального вжитку. Пошук «корисності» одночасно з пошуком грошей — ось що ознаменувало прощання з колишнім світом, де, корячись божественній волі, багаті були достатньо багатими і не сумнівались у правомірності свого багатства, і тому воно було не метою, а способом життя; прощання зі світом, де, як відзначав Токвіль, «у вищих станах більше були стурбовані тим, щоб прикрасити своє життя, а не зробити його зручним, відзначитись, а не розбагатіти». Таким чином, поки в суспільстві переважали дворянські цінності, такі як неробство, буржуа, отримавши прибуток від торгівлі, тобто діяльності ганебної, не міг «зміцнити» свої соціальні досягнення, якщо не «облагородився» або, принаймні, не відійшов від справ, не став жити, за прикладом дворянина, на ренту, на доходи від земель: а це означало заперечення своїх первісних цінностей, прийняття такого способу життя, в якому відсутнє поняття «вигода»; він повинен був поміняти «мати» на «бути», це і означало стати «благородною людиною».

Навпаки, коли до комерції та матеріальної вигоди перестануть ставитись із презирством і почнуть їх цінувати, коли інвестиції змістяться в область торгівлі і промисловості, коли «оптимальне» стане означати «максимальне», неробство перестане бути обов'язковим проявом вдалого життєвого шляху. І тоді, як ніколи раніше, стане цінуватись багатство, воно перестане бути пов'язаним з одним лише марнотратством і зробиться сферою виробництва заради подальшого прибутку. Прибутку, який став самоціллю, куди будуть знову і знову вкладати капітал, щоб він збільшувався до нескінченності, і враховуватись стануть речі, які раніше не брались до уваги, наприклад час або енергія, — їх перестануть марнувати на розваги, на безглузде неробство, їх стануть вимірювати, підраховувати, управляти ними як факторами продуктивності, елементами раціональної організації життя. Ось чому чим більше значення надаватиметься виробництву, тим важливішими стануть такі аспекти, як прибуток і користь, тим чіткіше існування — обумовлене відтепер як робота і отримання прибутку — поділятиметься на публічну та особисту сфери, на сімейне життя і життя професійне.

Дворянському імперативу являти себе через розкіш, який досі не зжив себе, приходить на зміну інша вимога: з одного боку, демонструвати ознаки поміркованості, серйозності та компетентності — непомітні, але явні докази розумності та старанності; з іншого — деяка «фамільярність» і «безцеремонність» в побуті. З одного боку — «ділова» строгість, зусилля, необхідні для напруженого виробництва, з іншого — їх компенсація, винагорода за виконану роботу, радості домашнього вогнища, задоволення від побутових зручностей, все більше цінується затишок. Те, що всередині, і те, що зовні: двоїстість, яка, немов розщепивши життя і соціальні ролі, додасть нового змісту і суспільним нормам, і приватному життю. Саме стіни цього приватного життя, які перетворили будинок на схованку і місце відпочинку, дозволяють знайти і пізнати самого себе, сховатись від чужих поглядів, важкої роботи, необхідності виглядати респектабельно. До тягот праці та професійної конкуренції — притому що посилюється і особиста незалежність — додається ще один тягар: збільшується вплив адміністративної держави, її контроль над тілами, умами і майновим становищем.

Тепер не прийнято проводити життя в розпусті і надмірностях, виставляти себе напоказ, зникла потреба в цьому мистецтві, цих манерах, цьому способі життя, коли необхідність стримувати пориви ушляхетнювала почуття і смаки. Відтепер слід поводитись обдумано, стримано, бути дисциплінованим у праці, бережливим у накопиченнях, але при цьому отримувати задоволення від домашнього затишку і «розумних» витрат. Утвердилась мораль завбачливості і поміркованості, ефективності і користі, яка стала наслідком матеріальної діяльності, раціональності, заснованої на ринкових відносинах, технічному розвитку, підйомі фінансового та промислового капіталізму, а не теологічних принципів. Втім, що залишається людині, яка звільнилась від тягаря традицій, від уз того, що виходило за межі її розуміння, яка позбулась обтяжливих соціальних обов'язків, людині без Провидіння, без Государя, але господаря самого себе і впевненого у своїх правах власника, що їй залишається, якщо не ці пошуки щастя, обіцяного всім, обіцяного через певний термін і яке стало асоціюватися з володінням? Ніякої компенсації в майбутньому, його можна отримати прямо зараз, відчутне, реальне. Звідси абсолютно новий, напружений інтерес до «споживчої вартості» речей — який у XVIII столітті проявлявся, як ми бачили, через теорію і практику «достатку» і «заможності», — звідси турботи про їх «правильне використання», щоб полегшити існування або розрадити себе за його тяготи.

Замість пишності, яка стала непристойною і політично недоречною, поступово почнуть діяти приховані механізми, які приводять в рух технологію корисного і приємного. Настав час зовсім іншої розкоші, обмеженої, практичної, раціональної, властивої техногенній цивілізації, яка стала продуктом розвитку цієї цивілізації, стрімко стала необхідною тим, хто нею користується, пристосувавшись до цього способу існування у світі, де потрібно жити звичайним життям, без аскези і виставлення напоказ, не приймаючи ні пуританського накопичення, ні аристократичного марнотратства. Втім, маючи на увазі Англію, Монтеск'є вже уявляв собі: «Там оселиться розкіш солідна, заснована на витонченому задоволенні реальних потреб, а не на марнославстві, і люди не стануть шукати в речах інших насолод, крім тих, які вкладені в них самою природою. Там користуватимуться великим надлишком, і все ж предмети суєтних задоволень будуть там заборонені».

Справді, саме по той бік Ла-Маншу перші досвіди комфорту, яким він там сприймається і яким бачиться в перші десятиліття XIX століття, немов запускають нову програму: добробут через володіння благами. Культ і культура заміських будинків, тепло і безпека домашнього вогнища, радості його облаштування: «ортодоксальна» модель «єретичної» розкоші складається і розвивається в країні торжествуючого утилітаризму, на землі обітованій загального достатку, на батьківщині Джеремі Бентама і Джеймса Стюарта Мілля. В основному вона приваблює «середні класи», масу середніх власників з області торгівлі, представників промислових підприємств, чий вплив усталюється одночасно із ростом економіки, посиленням політичного панування, розвитком суспільного життя в цілому, і незабаром захопить джентрі (англійське дрібномаєтне дворянство) і титуловану знать, про що свідчать їх замки, які поступово змінюють своє внутрішнє оздоблення. Можливо, цей «добробут», це задоволення, яке черпається в понятті «корисного», задоволення тривале — це не лише буржуазна цінність, але й загальне прагнення? У всякому разі, англійське багатство, тепер існуюче за економічними законами і концепціями, асоціюється вже не з золотом, а з тим, що полегшує життя, збуджує інші почуття, стимулює інше виробництво, і все це служить людині і її оточенню, її зручності, її затишку. Бажання, засновані на принципах корисності і доцільності, нав'язливе прагнення практичності, яке межує з маніакальністю і навіть деколи приводить до фатальної дисфункції, яке підкреслюватиме Тен в «Англійських нотатках»: «Килими та довгі навощені полотна на всю стіну, від підлоги до стелі; килими служать для збереження тепла, клейонку, по якій ходять, можна мити, вона зберігає чистоту килимів. В моїй спальні стоїть стіл з рідкісних сортів деревини, на цьому столі чотирикутник мармуру, на мармурі кільце з тростини, і все це служить підставкою для різьбленого графина, увінчаного склянкою. Книгу не покладуть просто на стіл: на столі є невелика підставка спеціально для книг. Свічка тут не просто свічка, яку задувають, коли лягають спати: її вставляють в широку скляну ємність, оснащену спеціальним автоматичним гасильником. — Є й інші, ще більш вражаючі предмети: для того, щоб зрозуміти їх призначення, потрібно гарненько подумати. — Часом ці пристрої завдають клопоту, створюють не зручності, а перешкоди. Те ж саме і в подорожах, я бачив англійців, навантажених такою кількістю різних предметів: лорнетів, моноклів і біноклів, парасольок, ціпків і палиць із залізними набалдашниками, пальто, трико, плащів, дорожніх несесерів, начиння, книг і газет, що на їх місці я б залишився вдома. — Якщо перебратися з Англії до Франції, а з Франції до Італії, кількість предметів починає зменшуватись. Життя стає простішим, якщо можна так висловитись, більш оголеним, більш непередбачуваним, менш захаращеним незручними зручностями».

Ще до всіх технічних потрясінь і навали достатку товарів вжитку цей невідомий досі або інакше організований побут привів до появи нових вимог, нових норм. Це ще «надлишкова» розкіш, але вона вже провіщує те, що незабаром стане звичним або необхідним. Ця розкіш ще обмежена, але все ж вона поширена більше, ніж раніше, і вже знаменує собою єдине, зрівнювальне прагнення «достатку». Оскільки якщо традиційна пишність може існувати лише за умови нерівності людей, наявності виставленого напоказ надлишку і призначена тільки для обраних, «розкіш» достатку, хоча і не входить в число необхідного, залишається непомітною, помірною, і на неї може претендувати кожен. «Розкіш, яка увійшла в цю нову фазу, — писав Рошер, — проникає в усі галузі життя і всі класи. Рівень, якого вона досягла, можна зрозуміти, якщо взяти за критерій споживання деяких вишуканих речей, без яких можна обійтись без шкоди для життя, але при цьому приємно спостерігати, як вони отримують все більше поширення і стають предметом загального вжитку». Якщо розкіш свідчила про концентрацію власності в руках небагатьох, то достаток є ознакою «емансипації» досить великої кількості людей, дозволяючи їм отримати шматок «роздробленої» власності або, хоч якоюсь мірою, нею скористатись.

Справді, що таке комфорт, як не споживання певних «послуг», які часто існували і до цього, але були доступними лише завдяки ручній праці, яку відтепер замінює техніка, машини, спеціальне обладнання? Ось чому матеріальний добробут здається чимось новим не обов'язково через нові відчуття, а, швидше, через новий спосіб його досягнення, що дозволяє значно обмежити допомогу слуг (скоротити чисельність дорогої прислуги, наявність якої в демократичному суспільстві вважається все більш безглуздою, а її присутність у житті, коли все більшого значення набуває інтимність, просто недоречною), але головним чином — через зростаючу кількість людей, які отримали до нього доступ. Якщо комфорт поширився і усталився в буржуазному суспільстві, він тією ж мірою набуде поширення і серед трудящих мас. Адже дати безтурботному або непокірному біднякові доступ до певних матеріальних благ — чи не означає це приручити його і надати умови для відтворення? А спробувати пояснити йому задоволення розміреного життя, заохотити до накопичення і праці, прищепити смак до розсудливих сімейних радощів — чи не означає це незабаром перетворити його «халупу» на «домашнє вогнище», а його самого на «главу сімейства», відповідального і завбачливого? Це стимулювання, приправлене настановами і повчаннями, виявляється тим більш дієвим, що той, хто скуштував радостей матеріального достатку, вже не може від нього відмовитись, той, хто спробував його переваги, вже не може обійтись без тих задоволень, які він в собі несе, притому що потреб, які цей достаток може задовольнити, стає все більше.

Справді, прямуючи відразу до двох цілей: матеріального благополуччя і громадянської рівності, суспільство може лише перетворити значну частину своєї розкоші, роздрібнити її, розбавити, зробити корисною, раціональною. «Завдяки тому, що набагато більше число людей отримало доступ до переваг матеріального достатку, вимоги до зручності і комфорту стали поширеним явищем», — пише у 1840 році архітектор Сезар Далі. І додає: «Загальне багатство настільки роздроблене і ділиться між стількома людьми, що архітекторам лише зрідка вдається застосувати своє мистецтво у великих масштабах, як раніше». Однак, хоча статки роздроблені і їх стало більше, в побутовий простір, який також зменшився в розмірах, стали робити інтенсивні вкладення: «Так будинки пристосувались до наших звичаїв і звичок; так ми навчились отримувати вигоду з кожного куточка». Передпокої та вітальні, які раніше говорили про багатство господаря будинку, виставлене напоказ, тепер стали скромнішими, зробились доступними для багатьох і, набувши нібито аристократичних ознак, свідчать все-таки про буржуазність, але головне, вони вказують на іншу функціональну спрямованість. Ця нова, поділена між багатьма, розкіш стане втрачати свої головні особливості, такі як надмірність, винятковість і показний характер, і врешті-решт повністю зміниться, стане потребою, необхідністю, проявом демократичної культури, в якій важливе значення матимуть опалення та освітлення, гігієна і транспорт, в ній нічого не залишиться такого, що нагадувало б про колишнє ілюзорне і безрозсудне марнотратство.

Будучи спочатку предметами розкоші водопровід, газ, електрика, ванна кімната і туалет, центральне опалення, ліфт, велосипед, друкарська машинка неминуче, хоча й неоднаковою мірою, отримають загальне поширення, надаючи послуги, які потроху зробляться необхідними, пропонуючи життєві блага, які незабаром здадуться природними і навіть обов'язковими. «Те, що часто позначається англійським словом comfort, — зазначає Едуар Мерсьє, — відрізняється від розкоші тим, що в способах його досягнення немає ні марнославного розрахунку, ні проявів гордині, ні гріховної нестями. Було б безглуздо плутати спокійні радості, які даються комфортом, з буйною розпустою і безглуздим марнотратством». Зрозуміло, так воно і є, але якщо зводити щастя до простого благополуччя, до задоволення потреб, то ці «спокійні радості», практичні і утилітарні, чи не втратять вони свою яскравість і силу? «На землі може встановитись свого роду благопристойний матеріалізм, який, не розбещуючи людських душ, все-таки зробить їх зніженими і зрештою непомітно викличе у людей повний занепад душевних сил».

Так, наприклад, у Франції XIX століття початок періоду достатку означає водночас кінець певного буржуазного аскетизму (примушення до накопичення), і закінчення аристократичного гедонізму (накопичення задоволень): заощадження і марнотратство, два світогляди і два способи володіння багатством, які настільки довгий час були ворожі один одному, тепер немов поміняли вектор, щоб незабаром об'єднатись у свого роду заможну ощадливість, заможну помірність, вишукану простоту, аристократичну строгість.

В основі цих зближень, цих залагоджених протиріч лежить вирішення певного конфлікту. Так, звичайно, володіння може бути задоволенням, але за умови моральної відмови демонструвати себе і небажання виставляти своє багатство напоказ; почуття безпеки від примноження свого капіталу, але при цьому неприйняття «позірності», безглуздої і навмисної. Такому прагненню залишатися в тіні можна було б, зрозуміло, знайти причини, якщо звернутись до далекої історії. Приміром, навіть у буржуа, який давно влаштувався в місті, можна відшукати сліди його «селянської» психології. І в цих стараннях заховати від чужих очей зібране по крупицях багатство, в цій гіпертрофованій «майновій» добросовісності намацати рудименти застарілих захисних рефлексів — пам'ять селянина, задавленого податками. А також в цій стриманості, в цій «скромності» щодо зовнішніх ознак багатства виявити стійкі відгомони традиційного релігійного засудження не пишності і не пишноти — це все «природні» і, отже, законні прояви привілеїв королів і взагалі великих світу цього — але самої розкоші як демонстрації якогось узурпованого положення, марнославства, засуджуваного мораллю і суспільством, що руйнує основу світового порядку.

Однак якщо навіть звернутись до певних моментів менш давньої історії, які ще не стерлись із пам'яті, вони не гірше можуть пояснити причини цієї стриманості в економічному сенсі, прагнення замаскувати ознаки багатства, більш значимого, але водночас і більш абстрактного, невідчутного, невловимого, — втім, це умова того, що діяльність залишиться в таємниці. Отже, можна стверджувати, що, як у Голландії або в Англії, як всюди, де буржуазія домоглась політичного впливу, поширена етика і естетика режиму економії. Перемога ощадливості над марнотратством, простоти над прикрашанням, серйозного над легковажним: більше не йдеться про це дворянське суперництво, зухвале і руйнівне. Навмисно виставлені напоказ витрати, те, що становило саму «природу» дворянства, її радість, її задоволення і навіть становий обов’язок, — все це, швидше, лякатиме «буржуа-переможця», для якого важливо саме через це неприйняття марнославства досягти чесноти праці і серйозного життя, а через цю наочну стриманість заявити про свої невидимі, приховані достоїнства. Як цілком справедливо зауважує Едмон Гобло, «він не може недооцінювати важливість костюма; він знає, що для того, щоб виглядати вишуканим, потрібно добре одягатись, але він не бажає здаватись вишуканим тільки лише тому, що добре одягнений. Мається на увазі, що костюм не має ніякого значення для сприятливого враження, яке він справляє». На противагу аристократичним розкошуванням минулих часів, помірність, яка характеризує буржуазний порядок XIX століття, робиться символом соціальної ідентичності та свідомості. Вона показує суть і можливості панівного тепер класу. А також і такою ж мірою нову рівність. Справді, схоже, що Французька революція була потрібна не тільки для того, щоб сколихнути основи соціальних класів (зрештою, клас буржуазії сформувався і без її допомоги, а дворянство існувати не перестало), але більшою мірою для того, щоб встановити нову політичну і культурну законність: рівність громадян. Рівність тривожну, рівність ревниву, але все-таки безперечну рівність, яка проявляється в обмеженнях для всіх, притому що про реальне зрівняння не може бути й мови. Адже хоча політичний універсалізм фактично призведе до значного скорочення ознак соціальної відмінності або, принаймні, до пом'якшення їх занадто явних проявів, ні престиж, ні ієрархія грошей не заперечуватимуться. Втім, прагнучи встановити між людьми рівність у правах, яка вже несе в собі обмеження за національністю, статтю, віком та громадянством, демократія, всупереч загальноприйнятим уявленням, не приведе до матеріальної рівності. На зміну критеріям благородного походження прийшов інший критерій: володіння власністю; на зміну давній ієрархічній піраміді — інша ієрархія: верховенство тих, хто володіє, над тими, хто виробляє. Виникла нова еліта, грошова, і все-таки кожна людина, ставши громадянином, усвідомила свою рівність з іншим не тільки і не стільки перед Богом, скільки перед законом. У цьому сенсі тріумф великої торговельної буржуазії при цензовій монархії означає перемогу «буржуазних» цінностей, тобто остаточне повалення інших цінностей, як феодальних, так і ієрархічних; тих, які вказували людині її положення, її місце, її значимість.

Обмежившись правами людини і не поширюючись на соціальне положення, рух за рівноправність все одно став порушувати традиційні ієрархічні зв'язки — роблячи людей більш незалежними один від одного, роз'єднуючи їх — і підривати законність давно усталених відносин між станами та матеріальними цінностями, докорінно змінюючи соціальну значимість грошей. Вони, ставши мірилом таланту, енергії, та водночас зробившись мірою іншої нерівності в світі, відтепер будуть всюдисущими і прихованими, найбільш важливими і безславними. Важливими, тому що відтепер це символічний двійник всілякої речі, а будь-яка цінність з їх допомогою стає абстракцією; безславними, тому що за майновою нерівністю часто ховаються збочення, адже між цінністю і статками занадто багато невідповідностей. Володіння будь-яким статком або майном має переважне значення, але це не визнається відкрито, оскільки вважається, ніби його зворотною стороною є нечиста совість (а що в цьому дивного, адже за правом власності більше не стоїть ні право народження, ні будь-яка значима вищість?), а також непорядність (хоч багатство і заперечується, його все одно споживають, але тільки для себе і за закритими дверима).

В цю епоху громадянської рівності, хоч і неповної, помірність проявляється (теж частково) в тому, що відмінності приховуються, оскільки контрасти можуть занадто шокувати. У міру того як обмірковуються і уточнюються соціальні зв'язки, багатії розсудливо наважуються прийняти умови і правила, які випливають із цих зв'язків, і виявляють, що, як би там не було, в політичному сенсі вигідніше усвідомити і засвоїти деяку скромність у побуті (і лише в деяких сферах життя, як ми побачимо далі, вони будуть відступати від цього правила). Власники великих статків повинні бути тактовними, не дозволяти собі жестів занадто театральних, демонстративних і, отже, засуджуваних суспільством. Марнотратство — «один із найзгубніших проявів нерівності, який може скомпрометувати власність, як ніщо інше», — зазначав економіст Шарль Жід — повинне поступитись розумній ощадливості. Матеріальна перевага, набута не завжди законним шляхом, визнається прийнятною, якщо від неї символічно «відрікаються», усвідомлюючи необхідність бути «помірним у витратах». Аби не накликати на себе неприємності, власник статку повинен уникати шуму і розголосу, всі прояви достатку потрібно згладити, приглушити, зокрема для того, щоб захистити себе від ворожості й озлобленості, яку відтепер може викликати кричуще багатство, щоб не викликати заздрості і її згубних наслідків. «Подивіться на цього багатого патриція, розкішний екіпаж котрого мчить вулицями містечка. Поспішно відскочивши, щоб дати йому дорогу, перехожий, ймовірно, кине жадібний, навіть гнівний погляд на цю розкіш, яку не можна отримати чесною працею і власник якої тільки й зробив, що вдало народився...». Якщо за старого режиму розкіш піддавалась критиці в ім'я соціальної ієрархії і проти її порушення, то в XIX столітті, озброївшись філософією Руссо, її критикуватимуть в ім'я соціальної рівності і проти того, що їй перешкоджає. «Задоволення від розкоші, — напише в 1890 році Арсен Дюмон, — пропорційне її можливості знищувати і принижувати. Вона, як і рабство, заперечує рівність і демократію, провокує заздрість і ненависть».

Коли володіння багатством — це питання везіння, а не заслуг, необхідно навчитись приховувати свій достаток або ж знецінити, применшити значення цього плоду, тим більш бажаного, ніби його поява — всього лише «випадковість» або «гра природи», яка між рівними розподілила нерівні частини. Але навіть якщо багатство «заслужене» працею і талантом, його все одно засуджують і проклинають, особливо якщо воно виставляється напоказ. «Наш час терпить тільки один вид багатіїв, — зазначав Фрідріх Ніцше, — а саме тих, які соромляться свого багатства. Почувши про когось, що «він дуже багатий», негайно ж уявляєш його собі у вигляді чогось огидного, опухлого, що нагадує ожиріння або водянку». Насправді неприязне ставлення до багатства — перетворившись, як все, що ображає і зачіпає, на моральний осуд — пов'язано не з джерелом збагачення, а з враженнями від нього. Огрядне, занадто явне — таке багатство представляється непристойним. Скоцюрблене, винувате — таке багатство заспокоює заздрість і заглушає огиду. Влада і багатство мають право на існування, лише за умови цнотливості і стриманості. Без жодної пихатості, найвищою мірою просто і скромно, тільки деталі, відтінки, натяки: це не стільки економічна вимога, скільки егалітаристичне кредо. Те, що залишається від колишньої розкоші — якщо її не приватизували, не спотворили, не перетворили на прикрасу або комфорт для домашнього користування — стане публічною, офіційною розкішшю, яку нова соціальна і політична мораль оберне на суспільне благо. Державна або одержавлена розкіш демократичного суспільства, належачи всім для загального користування, служить не марнославству або егоїзму, а радості чи освіті. А свята, пам'ятники, бульвари, музеї перестануть ображати пересічних людей, але, завдяки багатству і красі, зібраним ними самими і заради них, навпаки, леститимуть їх громадянським почуттям.

Однак зростаюча громадська активність, покликана всіх зрівняти, неминуче спричинить за собою індивідуальну активність, щоб кожна людина стала подібною до іншої, а конкуренція перетворилась на спільний знаменник соціальних взаємин. Як стримувати амбіції, бажання володіти і панувати, заразливу несамовитість заздрісного суперництва, якщо більше неможливо їх обмежити, ввести в рамки юридичного та соціального порядку, який залежить від чогось такого, що знаходиться поза часом і простором? Якщо не існує більше «високого походження», «станів», «привілеїв за правом народження», які виправдовували привласнення тих чи інших благ, чи можливо, щоб чужий достаток не викликав повселюдної заздрості? У матеріальному раю рівних умов — де кожна людина, що володіє багатством, викликає заздрість у того, у кого цих багатств менше, але при цьому ніхто, скільки б він не мав, не відмовиться мати ще більше — лютує війна марнославства і амбіцій, війна тим суворіша, що до неї залучені величезні маси вороже налаштованих один до одного людей, у яких бажання загострюються все більше. Несамовиті бажання володіти тим, що нарешті бачиться доступним, але це трагічно недосяжні бажання, тому що вони єдині, загальні для всіх, скопійовані з бажань іншого, іншого з тими ж амбіціями, тими ж претензіями, який став прикладом для наслідування, але також і суперником, рівним тобі, але все-таки суперником, тому що в цій уявній доступності рівність якраз і є перешкодою.

Обманюючи всі очікування і амбіції, які вона демонструє в міру свого поширення, демократизація, піклуючись про становлення «чесної» конкуренції, веде до того, що заодно приймаються і виправдовуються інші її наслідки, а саме поява нової нерівності, нової ієрархії, нового суперництва. Це якраз те суперництво, яке викликає шалене бажання порівнювати, ідентифікувати себе з іншим, коли присутність собі подібних сприймається як загроза: вони можуть нав'язати свою вищість або, навпаки, зашкодити утвердитись самому. Знаменуючи собою перехід з холістичного світу у світ індивідуалістичний, перетворення традиційного суспільства на суспільство сучасне, вимога загальної рівності, що носить спочатку релігійний, а потім політичний характер, супроводжується якоюсь нав'язливою ідеєю, непереборним бажанням, за якими стоять мріяння і протести, заздрість і обман, абсолютно нові за своєю природою, інтенсивністю та виразністю. «Великородні, — писав Ніцше про грецьку аристократію, — почувались як раз щасливими; їм не потрібно було штучно конструювати своє щастя спогляданням власних ворогів, навіювати собі це при нагоді і брехати самим собі». Що при феодалізмі ще могло здаватись благородством, блискучим «егоїзмом», радісною, безтурботною свободою, перетворилось на щось погане в епоху абсолютної монархії, разом з появою придворного суспільства, де майстерно культивувалось суперництво, досить скоро перетворилось на марнославство і пиху. У демократичних суспільствах зникає, зрозуміло, привілей високого походження і поступається місцем ідеям загальної рівності зі взаємною ворожнечею, тривогами і підозрами. Справа в тому, що заздрість у суспільстві прогресує в міру того, як відступає нерівність. Диспропорцію у рівнях споживання терпіти складніше в міру того, як вона слабшає. Соціальній дистанції надається все більше значення в міру того, як вона зменшується і стає не такою помітною. Люди засуджують інших і заздрять їм тим сильніше, чим більше стають один на одного схожі, і їм не вдається викликати сильні «почуття» до себе самого.