Середньовічне лицарство

mia для розділу статті / 18.08.2014, 18:13 / Джерело

Лицарство — це символ Середньовіччя, один з головних його символів, і пояснювати це не потрібно. Лицарство — це, насамперед, кіннота. Лицар — це професійний кінний воїн: і іспанський та італійський кабальєро, і французький шевальє, трошки інше походження цього терміну в англійській та німецькій мовах, але скрізь лицар — це, перш за все, професійний кінний воїн. Відповідно, лицарство, як професійна кіннота, зобов’язане своїм народженням, насамперед, тим значним змінам у військовій справі, які відбулися у VIII–ІХ сторіччях, коли в Європу приходить те, без чого ми не уявляємо собі кінноту: сучасного типу сідло, стремено та деякі інші речі — те, чим Європа зобов’язана кочівникам, передусім, аварам.

Свого часу, наприклад, в античні часи — приблизно з VIII сторіччя до нашої ери, саме важка піхота була головною ударною силою античних військ, будь то римляни, які деякий час взагалі відмовлялись від професійної кінноти, натомість використовуючи найману, чи візантійці в ранній період — основною ударною силою була піхота. Поява сучасного сідла та стремена дозволила вести вогонь з луку на скаку, звільнивши для цього руки, наносити важкі удари — вершник отримував додаткову опору, тощо. Цей переворот призводить до того, що головною ударною силою війська стає кіннота. Ми бачимо це вже в Каролінгський час: з VIII сторіччя, в часи Карла Мартела, його онука Карла Великого та їхніх нащадків.

І в цьому сенсі лицар — це, перш за все, професійний кіннотник, тому що володіння конем потребувало значної вправності. Це певним чином передбачало також елітний статус, оскільки кінь був дорогим та й зброя і спорядження кіннотника теж були дорогими. Наприклад, в Каролінгський час всі обладунки коштували цілий табун коней (порядку тридцяти кобилиць). При чому все не стояло на місці, продовжуючи вдосконалюватись, природно, що збільшувалась і ціна. Відповідно, будь-кому це було вже довірити неможливо, тобто передбачалась елітність статусу кіннотника.

З іншого боку, феномен середньовічного лицарства також тісно пов’язаний з явищем васалітету, оскільки відносини між сеньйором і залежною від нього людиною були тою моделлю, яка дозволяла передавати цій залежній людині вартісне озброєння та спорядження, зберігаючи при цьому над ним контроль. «Не з кінцями», що називається. І в цьому сенсі, якщо слідувати висновкам Жоржа Дюбі (знаменитого французького історика, який якраз вельми активно займався цим питанням), в Х сторіччі ми можемо говорити про певний синтез, коли латинський термін «мілес» означає одночасно і васала, і кінного воїна. І цей момент можна назвати якщо не народженням лицарства, то, у всякому випадку, завершенням його передісторії.

Далі починається його історія, яка пов’язана, по-перше, зі зростаючим значенням кінноти у військово-технічному плані, а по-друге, з підвищенням престижу кінної служби, через що в XI сторіччі ми зустрічаємо поняття лицар в застосуванні до вельможних людей, а в XII сторіччі вже бачимо його і в застосуванні до королів. Із цим пов’язане також формування складної системи лицарських ритуалів, особливих символів, серед яких, перш за все, обряд посвяти в лицарі, який стає складним та барвистим. В XII сторіччі з’являються лицарські турніри, у всякому випадку, їх передісторію можна відслідковувати з цього часу. Тоді ж, у XII сторіччі, з’являються герби. Тобто всі атрибути, які ми традиційно пов’язуємо з лицарством, формуються переважно в цей період — у Х, ХІ, ХІІ сторіччях. У ХІІІ сторіччі ми вже можемо говорити про його розквіт.

Якщо ми говоримо про те, що означало слово «лицар» в ХІІІ сторіччі, то, наприклад, у соціальному плані явище виявляється достатньо складним. Лицарі це люди, в будь-якому випадку, вельможні, інша справа, що ступінь вельможності може бути різною. Були королі, які самі були лицарями, і які посвячували в лицарі, були вельможні люди, які також посвячували в лицарі, і були ті, хто стояв на найнижчій сходинці феодальної драбини — прості лицарі (скажімо, шевальє в південній Франції або в Іспанії, які могли мати дуже малу кількість землі, або їх феод — це взагалі не земля, а грошовий внесок, який регулярно виплачувався сеньйором як плата за особисту вірність). Зрозуміло, що існувала достатньо значима дистанція: не потрібно думати, що лицар — це обов’язково власник замку, ні в якому разі ні.

Але якщо говорити про лицарські ритуали та ідеологію, то історію формування особливої лицарської самосвідомості — формування усвідомлення власного престижу, високого соціального статусу, — потрібно вести з середини ХІІ сторіччя, з трактату «Хвала новому лицарству», який належить знаменитому Бернару Клервоському. Трактат присвячений лицаря-тамплієрам, і в ньому він оспівує новий тип лицарів, які поєднують в собі, здавалось би, не поєднуване. Тобто, з одного боку — фізичну силу, бойову виучку, володіння зброєю, а з іншого — благочестиве життя, захист слабких, служіння богу. Ці принципи, вперше сформульовані Бернаром Клервоським, отримують подальший розвиток, зокрема, в XIII сторіччі.

В XIII сторіччі ми бачимо цілісний погляд на ідеального лицаря. Скажімо, в «Партидах» — зводі законів, складеному за вказівкою короля Альфонса Х Мудрого, — де ХХІ розділ ІІ партиди являється, по суті, особливим трактатом про лицарство. В кінці ХІІІ сторіччя з’являється книга про лицарський стан, написана старокаталонською мовою знаменитим Рамоном Люлем, де ми бачимо цілісний погляд на лицаря, а також на всі пов’язані з ним ритуали, тощо.

Витоками лицарської ідеології (не випадково її батьком-засновником став, багато в чому, Бернар Клервоський) являються християнські уявлення. Наприклад, посвята в лицарі — це ритуал вручання зброї, який отримує християнське трактування, і до якого додаються численні християнські елементи: всенічне бдіння, коли перед вступом у лицарі юнак має провести ніч за молитвою в церкві; особлива сорочка, за аналогією з хрестильною сорочкою тощо. Інколи той, хто посвячує в лицарі, називається «хрещеним батьком» (наприклад, «падріньо» у «Партидах»), тобто ритуал хрещення стає своєрідним прототипом ритуалу посвяти в лицарі. Це відбувається не випадково, оскільки якщо в християнському плані людина народжується під час хрещення, то в соціальному плані лицар теж народжується під час ритуалу посвяти в лицарі.

Цікавий момент — в «Партидах», аналогічно до ритуалу посвяти в лицарі, існував особливий ритуал позбавлення лицарського достоїнства, побудований суворо на противазі. Якщо частина ритуалу посвяти в лицарі — це підперізування поясом із висячим на ньому мечем та підв’язування шпор, то відповідно, у того, хто позбавляється лицарського достоїнства, зброєносець зрізає шпори і також на ньому розрізають пояс. Швидше за все, такого ритуалу в реальному житті не практикували, але як частина уявлень він представляється достатньо важливим.

Щодо турнірів, то в основі своїй, важко сказати що це. Так, турнір має багато спільного з таким ритуалізованим явищем як судовий поєдинок. Проте, хоча зрозуміло, що в турнірі головне — це перемога, участь у ньому також надзвичайно важлива, оскільки саме право приймати участь в турнірі престижне і за це право можна поборотись.

І ще два моменти, без яких історія лицарства не уявляється. Перший — це зброєносець та його історія. Перші згадки про зброєносців як про слуг лицарів виникають в ХІІ сторіччі. Але в ХІІІ сторіччі те, що стосується зброєносця, стає складовою частиною лицарської ідеології: і уявлення про зброєносця, як про сходинку перед посвятою в лицарі, і про те, що посвяту в лицарі потрібно заслужити. Втім, реальність була значно складнішою і вже в ХІV сторіччі ми чітко бачимо, що існують «вічні зброєносці», які з різних причин, здебільшого матеріальних, не мали шансів бути посвяченими в лицарі. Другий момент пов’язаний з лицарською куртуазною культурою: поезія трубадурів, лицарські романи тощо. Вони важливі, наприклад, як засіб передачі цінностей та прилучення до цих станових цінностей.

Залишилось з’ясувати, як лицарство співвідноситься з подальшою історією Європи. Лицарі та зброєносці — це, перш за все, основа для дворянства Нового часу. Саме вони, і ті й інші, утворили цей прошарок. Але надзвичайно важливо те, що у XVI-XVII століттях серед молодших синів лицарів, які не мали матеріальних можливостей продовжувати справу батьків, з'являється традиція присвячувати себе інтелектуальній праці, і в цьому сенсі невипадково частина лицарського етосу вплинула і на формування етосу європейського інтелектуала Нового і в якійсь мірі Новітнього часу.