Сталін на війні

mia для розділу статті / 18.03.2015, 13:46 / Джерело

Сталінська передвоєнна стратегія зазнала краху. Уникнути війни не вдалось. Більше того, вона починалась за таких несприятливих умов, яких навряд чи хтось міг очікувати напередодні зіткнення. Відкрито дорікнути Сталіну за прорахунки ніхто не смів. Однак він не міг не розуміти, що такі думки неминуче виникали і у його соратників, і у десятків мільйонів радянських людей.

Створення ДКО

Дії Сталіна в перші дні війни можна назвати гарячковими, безладними і реактивними. Не володіючи ситуацією, не вміючи керувати військами, Сталін намагався просто щось зробити, тому що нічого не робити було неможливо. В основному це були відчайдушні і неадекватні спроби нанести контрудар, які часто, якщо не в більшості випадків, погіршували становище і призводили до нових жертв.

Сталін, судячи з усього, цілком усвідомлював величину загрози, яка нависла над країною. Існують переконливі докази того, що вже в перші дні війни Сталін намагався домовитись з Гітлером, поступившись йому низкою радянських територій на заході СРСР в обмін на припинення бойових дій. За дорученням Сталіна Берія організував зустріч свого представника з посланцем союзної Німеччині Болгарії. Перед дипломатом було поставлено питання про умови миру: на які території претендує Німеччина? Доля цієї ініціативи невідома. Швидше за все, болгарський посланець просто не став вплутуватись в посередництво. Однак таке промацування ґрунту говорить багато про що. Навіть якщо це був маневр, спрямований на те, щоб послабити наступальний порив німців, очевидно, що Сталін усвідомлював загрозу поразки.

Про це ж свідчили й інші факти. Поряд з широкою мобілізацією до Червоної армії і підготовкою нових рубежів оборони вже в перші дні війни почалась масова евакуація. Причому вивезенню підлягали не лише населення та матеріальні ресурси з фронтових районів. Здійснювалась секретна, але дуже показова евакуація столиці, яка все ще перебувала на значній відстані від бойових дій. 27 червня 1941 року Політбюро затвердило постанову про термінове (у триденний термін) вивезення з Москви державних запасів дорогоцінних металів, коштовного каміння, Алмазного фонду СРСР і цінностей Збройової палати Кремля. 28 червня настільки ж терміново було вирішено евакуювати грошові знаки з московських сховищ Держбанку і Держзнаку. 29 червня приймається рішення про переведення в тил апаратів народних комісаріатів та інших керівних установ. 2 липня Політбюро постановило вивезти до Сибіру саркофаг з тілом Леніна, 5 липня — архіви, насамперед архіви уряду і ЦК партії. Один з функціонерів, викликаний 26 червня до Сталіна, згадував: «Сталін виглядав незвично. Вигляд не просто втомлений. Вигляд людини, яка зазнала сильного внутрішнього потрясіння. До зустрічі з ним я з різних непрямих фактів відчував, що там, в прикордонних боях, нам дуже тяжко. Можливо, назріває розгром. Побачивши Сталіна, я зрозумів, що найгірше вже трапилось». Наступні кілька днів не принесли полегшення. Сталін все більше усвідомлював марність своїх наказів і ступінь некерованості армії.

Всього через тиждень після початку війни в Москву стали надходити тривожні звістки про важке становище Західного фронту і здачу столиці Білорусі Мінська. Зв'язок з військами значною мірою був втрачений. У Кремлі настала важка пауза. 29 червня вперше з початку війни в кремлівському кабінеті Сталіна не було зафіксовано засідань. За свідченням Мікояна, ввечері у Сталіна зібрались Молотов, Маленков, Мікоян і Берія. Швидше за все, зустріч відбулась або в кремлівській квартирі Сталіна, або на його дачі. Сталін зателефонував Тимошенко. Знову безрезультатно. Військові не володіли ситуацією. Стривожений Сталін порушив звичний розпорядок і запропонував членам Політбюро поїхати в Наркомат оборони. Тут він зайвий раз переконався в тому, що катастрофа набула величезних розмірів. Сталін накинувся на генералів з докорами і звинуваченнями.

Не витримавши напруги, начальник Генерального штабу Жуков розридався і вибіг до сусідньої кімнати. Заспокоювати його відправився Молотов. Ця сцена, мабуть, протверезила Сталіна. Він зрозумів, що тиснути на військових марно. Виходячи з будівлі Наркомату оборони, Сталін, за свідченням Мікояна і Молотова, сказав: «Ленін залишив нам велику спадщину, ми — його спадкоємці — все це просрали».

Лайливі вирази і грубість для Сталіна не були рідкістю. Проте в даному випадку вони відображали дійсно високий рівень розгубленості. З Наркомату оборони Сталін, судячи з усього, виїхав на дачу. Наступного дня, 30 червня, Сталін не з'явився не лише у своєму кремлівському кабінеті, але взагалі в Москві. В ситуації наростаючої катастрофи така самоізоляція могла мати критичні наслідки. Величезна управлінська машина, вибудувана під Сталіна, за його відсутності неминуче давала збій. Потрібно було щось робити. Ініціативу взяв на себе Молотов, старший у неформальній ієрархії членів Політбюро. За словами Мікояна, Молотов заявив: «У Сталіна така прострація, що він нічим не цікавиться, втратив ініціативу, перебуває в поганому стані». Побічно це підтвердив через багато років сам Молотов у бесідах з Чуєвим: «Дня два-три він не показувався, на дачі перебував. Він хвилювався, безумовно, був трошки пригнічений». Очевидно, що пам'ять зрадила Молотова в деталях: Сталін залишався на дачі більш короткий термін, ніж два-три дні. Однак в умовах катастрофічного початку війни навіть коротка відсутність вождя, природно, сприймалась як критична.

Стривожений Молотов вирішив діяти. Він викликав на нараду Берію, Маленкова і Ворошилова. Мова, звичайно, не йшла про формальне або фактичне відтиснення Сталіна від влади. Соратники ламали голову над тим, як «виманити» Сталіна з дачі, змусити його повернутись до справ. Завдання було непростим. Встановлений порядок не передбачав візитів на сталінську дачу без запрошення. У надзвичайній ситуації такий несанкціонований візит міг сприйнятись Сталіним особливо болісно. Не менш складно було сформулювати причину такої поїздки. Відкрито сказати Сталіну, що його депресія загрожує безпеці держави, ніхто б не наважився. Однак навчені в політичних інтригах члени Політбюро придумали блискучий хід. Вони вирішили всі разом (обов'язково разом!) поїхати до Сталіна і запропонувати йому проект створення вищого органу влади на воєнний період — Державного комітету оборони на чолі з самим Сталіним. Крім Сталіна, в ДКО пропонувалось включити четвірку розробників проекту. Молотов призначався першим заступником голови ДКО.

Тепер все виходило гладко і переконливо. Для візиту до Сталіна існувала вагома причина, ніяк не пов'язана з тим, що він не з'являвся на робочому місці. Пропозиція про створення ДКО на чолі зі Сталіним демонструвала не лише рішучість продовжувати боротьбу, але і відданість соратників вождю. Колективна поїздка дозволяла згладити можливе обурення Сталіна.

Коли план був узгоджений Молотовим, Маленковим, Ворошиловим і Берією, в кабінет Молотова покликали Мікояна і Вознесенського. Вони були двома членами керівної групи, яких «четвірка» вирішила не включати в ДКО. Однак на дачу до Сталіна Мікоян і Вознесенський, демонструючи єдність рядів, повинні були поїхати.

Розповідь про те, що сталось на сталінській дачі, залишив Мікоян. Сталіна, за його словами, делегація застала в малій їдальні, сидячим у кріслі. Він подивився на соратників і запитав, навіщо вони прийшли. «Вигляд у нього був спокійний, але якийсь дивний», — згадував Мікоян. Вислухавши пропозицію про створення ДКО, Сталін погодився. Коротку дискусію викликав персональний склад ДКО, озвучений Берією. Сталін запропонував включити до ДКО також Мікояна і Вознесенського. Однак Берія, уповноважений «четвіркою», виклав аргументи «проти» — хтось повинен залишитись на керівництві в РНК. Сталін не став заперечувати.

Як трактувати нараду на дачі 30 червня? Безсумнівно, це був кризовий момент у розвитку сталінського єдиновладдя. Як би акуратно не поводились сталінські соратники, вони порушили важливі правила політичного протоколу диктатури. Члени Політбюро приїхали до Сталіна, попередньо змовившись між собою і з власної ініціативи. Вони запропонували прийняти найважливіше рішення і наполягали на його прийнятті в тому вигляді, в якому узгодили між собою. Принципове значення мало формальне підтвердження ролі Молотова як другої особи в державі і невключення до складу ДКО Вознесенського, якого Сталін у травні 1941 року призначив замість Молотова своїм першим заступником в РНК. Фактично соратники Сталіна давали йому зрозуміти, що перед обличчям смертельної загрози необхідна консолідація керівництва, сформованого після Великого терору, що нові перетрушування в верхах, які Сталін затіяв напередодні війни, повинні припинитись. Це був унікальний епізод. Він знаменував собою тимчасову зміну характеру диктатури, появу військового політичного компромісу, який був чимось середнім між передвоєнною тиранією і сталінською лояльністю початку 1930-х років.

Вимушений для Сталіна принцип компромісних відносин в Політбюро діяв протягом майже всієї війни. Рішення про створення ДКО, узгоджене на дачі у Сталіна, наступного дня було опубліковано в газетах. Включення до складу ДКО лише Сталіна, Молотова, Берії, Ворошилова та Маленкова зовсім не означало, що інші вищі керівники Політбюро втратили свій адміністративний вплив. Мікоян і Вознесенський виконували найважливіші функції господарського характеру. Жданов повністю зосередився на обороні Ленінграда. Каганович як нарком шляхів сполучення займався залізницями, значення яких в умовах війни та евакуації було важко переоцінити. В лютому 1942 року Мікоян, Вознесенський і Каганович були введені до складу ДКО. Утворення ДКО дало поштовх подальшому зосередженню в руках Сталіна формальних атрибутів вищої влади. 10 липня 1941 року Ставка Головного командування, очолювана наркомом оборони Тимошенко, була перетворена на Ставку Верховного командування під керівництвом Сталіна. 19 липня рішенням Політбюро Сталін був призначений наркомом оборони, 8 серпня — Верховним головнокомандувачем. Все ставало на свої місця. Сталін повертався до народу і армії в його звичному образі єдиновладного лідера, рішучого і впевненого в перемозі. Найважливішу роль у цьому «поверненні Сталіна» зіграла його відома промова по радіо 3 липня.

На відміну від Молотова, який 22 червня виступав в будівлі Центрального телеграфу, розташованого поруч із Кремлем, Сталін зажадав, щоб трансляція його промови була організована прямо з Кремля. Перевантажені справами зв'язківці були змушені виконувати цю безглузду забаганку. У будівлю Ради народних комісарів терміново протягнули кабелі. Сталін, який сидів за столиком з мікрофонами і пляшкою боржомі, зачитав виступ. Це звернення Сталіна до народу було багато в чому унікальним. «Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!» — вже цей початок промови був незвичним і зовсім не в сталінському стилі. Його спеціально відзначили і запам'ятали багато сучасників подій. Припавши до приймачів або вчитуючись у рядки газетного репортажу, люди шукали в словах Сталіна відповідь на головне питання: що буде далі, як скоро закінчиться війна? Однак нічого обнадійливого Сталін не повідомив. Істотно перебільшивши втрати німецької армії («кращі дивізії ворога і кращі частини його авіації вже розбиті»), Сталін був змушений визнати, що «йдеться [...] про життя і смерть Радянської держави, про життя і смерть народів СРСР». Тривожно звучали сталінські заклики до народу усвідомити «всю глибину небезпеки, яка загрожує нашій країні», організувати партизанську боротьбу в тилу німців, створювати загони народного ополчення, вивозити або знищувати всі матеріальні ресурси з територій, яким загрожує захоплення супротивником. Сталін оголосив почату війну всенародною і вітчизняною. З усього цього випливав очевидний висновок — війна буде важкою і довгою.

Поки ж народу і особливо армії потрібно було хоч якось пояснити причини катастрофи, вказати на чергових «козлів відпущення». Довго шукати не довелось. Незабаром було оголошено про повний розвал Західного фронту і помилки його керівництва на чолі з генералом Д. Г. Павловим, що однозначно говорило про напрямок показових репресій. Павлов і ряд його підлеглих були віддані під суд і розстріляні. Наказами, підписаними Сталіним, про це широко оповістили армію.

Невмілий полководець

За даними радянського Генерального штабу, з початку війни до 1 січня 1942 року Червона армія та Військово-морський флот втратили убитими, пораненими і полоненими 4,5 млн чоловік. З них 2,3 млн вважались зниклими без вісті і полоненими. Швидше за все, ці цифри були неповними. Однак і вони свідчили про те, що армія, яка вступила в бій з німцями 22 червня 1941 року, а також ряд нових частин, сформованих після початку війни, практично перестали існувати. Причини цієї катастрофи потребують подальшого вивчення. Очевидно, що їх було багато. Свою роль зіграла недостатня готовність до війни, несподіванка удару і пов'язані з нею масові втрати, військово-організаційні переваги вермахту. Незважаючи на численні приклади героїзму і стійкості, важко заперечувати, що Червона армія була деморалізована. Нарешті, найважливішим чинником поразок була низька дієздатність політичного і військового керівництва країни.

Не володіючи ситуацією, Москва приймала невірні і несвоєчасні рішення. Регулярні структури управління військами, насамперед Генштаб, функціонували лише деякою мірою. Довгий час не вдавалось налагодити стійкий зв'язок з військами. «Навіть китайська і перська армії розуміють значення зв'язку в справі управління армією, невже ми гірші за персів і китайців? Як керувати частинами без зв'язку? [...] Неможливо терпіти далі цю дикість, цю ганьбу», — сварив Сталін підлеглих. Сам Сталін на початковому етапі війни чимало часу проводив у телеграфній переговорній, яка була обладнана поруч із його кабінетом у Кремлі. Це була складна і незручна лінія зв'язку, яка виявилась корисною насамперед для істориків — завдяки їй збереглись цінні записи переговорів. Керівництво армією і тилом значною мірою здійснювалось шляхом призначення уповноважених. З їх допомогою Сталін збирав інформацію і з перемінним успіхом боровся з «вузькими місцями», які постійно виникали у транспорті, в промисловості і т.д. Така система керівництва, ймовірно, була неминучою в період поразок і дезорганізації. Однак вона не могла працювати ефективно. Штурмові методи і латання дірок завжди програвали систематичності і регулярності.

Сам Сталін, не маючи досвіду керівництва сучасною армією, спирався значною мірою на «здоровий глузд». Наприклад, 27 серпня 1941 року він направив ленінградським керівникам таку пораду про організацію оборони: «[...] Дислокувати танки КВ через кожен кілометр в середньому, місцями через 2 кілометри, місцями через 500 метрів, залежно від місцевості. За цими танками або між ними дислокувати інші менш потужні танки і бронемашини. За цією танковою лінією, позаду її, розташувати більш велику артилерію. Піхотні дивізії будуть стояти безпосередньо за танками, користуючись танками не тільки як ударною силою, а й бронезахистом».

Для реалізації цього плану Сталін був готовий виділити 100-120 танків КВ — величезну силу в умілих руках. Свідченням дезорганізації військового командування були спроби Ставки керувати тактичними діями військ, іноді аж до взводу. Досвід перших місяців війни показав безплідність окремих контратак радянських військ. Погано підготовлені, вони призводили до величезних втрат і не давали суттєвих результатів. Червона армія і її керівники не володіли також складним мистецтвом стримування ворога і збереження військ за допомогою організованого відступу на заздалегідь підготовлені позиції. Сталін вимагав утримувати кожен рубіж будь-якою ціною, забороняючи відступ доти, поки відступати вже було пізно. Це призводило до того, що радянські війська потрапляли в оточення і знищувались частинами.

Наростаючі військові невдачі раз у раз загострювали властиві Сталіну підозри про зраду в штабах. Безсумнівно підігруючи їм, 19 серпня 1941 року Г. К. Жуков, який командував тоді Резервним фронтом, направив Сталіну таку доповідь: «Я вважаю, що противник дуже добре знає всю систему нашої оборони, все оперативно-стратегічне групування наших сил і знає найближчі наші можливості. Як видно, у нас серед дуже великих працівників, близьких до загальної обстановки, противник має своїх людей». Сам Сталін 29 серпня 1941 року писав Молотову, який знаходився в Ленінграді: «Чи не здається тобі, що хтось навмисно відкриває німцям дорогу [...]?» Правда, якихось серйозних наслідків ця шпигуноманія не мала. Сталін цілком усвідомлював небезпеку полювання на «ворогів» серед генералів в умовах війни. Справа обмежилась звинуваченнями в боягузтві і арештами кількох генералів. Набагато частіше застосовувався метод зняття з посад і пониження по службі.

І все ж, якими б важкими не були поразки Червоної армії, гітлерівський бліцкриг був зірваний. Вермахт ніс відчутні втрати. Навіть оточені радянські армії відчайдушно оборонялись, порушуючи точно вивірені німецькі плани. Незважаючи на брак зброї і досвіду, бійці поводили себе героїчно — і це зіграло найважливішу роль в тому, що у найважчі місяці війни вдалось вистояти. Наприкінці липня 1941 року Сталін завізував укази про присвоєння звання Героя Радянського Союзу групі солдатів і офіцерів Червоної армії.

Однак масовий героїзм і самовідданість радянських воїнів були такою ж реальністю, як і падіння морального духу військ після низки страшних поразок. Сталін отримував численні свідчення і того й іншого. Паніку, добровільну здачу в полон, дезертирство, відсутність твердого командування Сталін оголосив головною причиною військових провалів. Все менше довіряючи здатності армії консолідуватись власними силами, Сталін вдався до перевірених методів політичного контролю. В липні 1941 року був відтворений інститут військових комісарів, надзвичайних представників партії в кожному військовому підрозділі. Вони мали величезні повноваження. Комісари спирались на органи державної безпеки в армії — особливі відділи. За офіційними даними, з початку війни до 10 жовтня 1941 року в армії було розстріляно 10 201 осіб. Але навіть ці величезні цифри навряд чи відображали справжній розмах репресій на фронті і в прифронтовій смузі.

Щоб змусити війська боротись до кінця, Сталін намагався поставити поза законом саму можливість здачі в полон. Відповідні установки були сформульовані вже на початковому етапі війни у відомому наказі Ставки Верховного командування № 270 від 16 серпня 1941 року. Судячи зі стилю, наказ був значною мірою (якщо не повністю) написаний Сталіним. Ті, хто здавався в полон, підлягали знищенню «всіма засобами, як наземними, так і повітряними». Сім'ї «злісних дезертирів» з числа командирів підлягали арешту. Сім'ї червоноармійців, які здалися в полон, позбавлялись державної допомоги. Наказ зачитувався у всіх підрозділах армії. Розуміння полону як ганьби і навіть зради на довгі роки визначило дискримінацію колишніх військовополонених в СРСР.

Погрозами і обіцянками підкріплення Сталін намагався вселити у своїх підлеглих волю до наполегливого опору. 11 липня 1941 року, коли німці впритул наблизились до Києва, Сталін відправив першому секретарю ЦК компартії України Хрущову телеграму: «Попереджаю вас, що, якщо ви зробите хоч один крок у бік відводу військ на лівий берег Дніпра, не будете до останньої можливості захищати райони УРів на правому березі Дніпра, вас всіх спіткає жорстока кара як боягузів і дезертирів». 16 липня Сталін підписав наказ ДКО, в якому керівникам західного напрямку доручалось до останньої можливості битись за Смоленськ. Наміри здати Смоленськ оголошувались «злочином, який межує з прямою зрадою Батьківщині». В Смоленській битві у липні-вересні 1941 року Червона армія затримала просування німців до Москви. Рішення Гітлера перенацілити помітну частину своєї армії на Правобережну Україну і Ленінград також сприяло стабілізації центрального фронту. У Сталіна в липні і серпні залишалась надія утриматись по лінії основних радянських столиць — Ленінграда на півночі, Москви в центрі і Києва на півдні. Час працював проти німців. Наближалось осіннє бездоріжжя, а там рукою подати і до перших морозів.

Здатність до опору була також найважливішим аргументом Сталіна у переговорах із західними союзниками — Великобританією і США. Лідери цих країн вже в перші дні нападу Німеччини на СРСР заявили про свою повну підтримку боротьби радянського народу. Потім почався непростий процес налагодження відносин і переговорів про практичну допомогу. З метою отримати інформацію з перших рук президент США Ф. Рузвельт направив до Москви свого представника Г. Гопкінса. Сталін зустрів його з підкресленою гостинністю, демонструючи при цьому рішучість і впевненість у перемозі. Переговори були перервані нальотом німецької авіації. Сталін у своїй машині повіз Гопкінса до бомбосховища на станції метро «Кіровська». Тут на них чекали охоронці і нарком внутрішніх справ Берія. Багатозначну сцену добре запам'ятав один з радянських функціонерів: «[...] Сталін встав посеред нічного двору і дивився у чорне небо, на німецький літак в хресті прожекторів. І Гопкінс стояв поруч і дивився. І сталось те, що не так вже й часто траплялось в нічних нальотах. Німецький юнкерс став безладно падати — значить, збили. Незабаром зенітна артилерія збила другий літак. Сталін сказав, і перекладач переказав Гопкінсу: «Так буде з кожним, хто прийде до нас з мечем. А хто з добром, того ми приймаємо як дорогого гостя». Взяв американця під руку і повів вниз».

Такі демонстрації стійкості, але, головним чином, продовження боротьби Червоної армії переконували західних союзників у тому, у що вони і самі гаряче хотіли вірити. Гітлерівський бліцкриг провалився. СРСР можна і потрібно допомагати. 29 вересня — 1 жовтня 1941 року в Москві відбулась конференція трьох держав — СРСР, Великобританії і США. Британську делегацію очолював міністр постачання лорд Бівербрук, американську — особистий представник президента посол А. Гарріман. З радянського боку переговори вели Сталін і Молотов. Московська конференція союзників завершилась важливими конкретними домовленостями про допомогу СРСР. Розміри цієї допомоги поступово збільшувались. Західні танки і літаки, які постачались за ленд-лізом під час війни, зіграли чималу роль на радянсько-німецькому фронті. Переважну більшість автопарку Червоної армії складали американські вантажівки. Винятковою була роль ленд-лізу в поставках високоякісного палива, засобів зв'язку, паровозів, вагонів, продовольства. «Якби не ленд-ліз, перемога була б сильно утруднена», — сказав Сталін Рузвельту на їх зустрічі в Криму у лютому 1945 року, коли настав час підбивати підсумки війни.

Нових союзників СРСР, певна річ, підстьобувало важке становище на радянсько-німецькому фронті і побоювання розгрому Червоної армії. Незадовго до конференції в Москві страшна катастрофа спіткала Південно-Західний фронт, який всіма силами боровся за Київ. За словами Жукова, він наприкінці липня доповів про це Сталіну і запропонував залишити Київ, укріпитись на лівому березі Дніпра, запобігти можливості прориву німців на правому флангу Південно-Західного фронту. Сталін відповів грубою відмовою, зняв Жукова з посади начальника Генерального штабу і відправив командувати фронтом. Ситуація в Україні тим часом погіршувалась. На початку серпня в повному оточенні під Уманню опинились 6-а і 12-а армії, які налічували близько 130 тис. чоловік. 8 серпня у зв'язку з просуванням німецьких військ Сталін викликав на телеграфні переговори командувача Південно-Західного фронту генерала М. П. Кирпоноса. Розмову Сталін почав у властивій йому манері, приписуючи співрозмовнику наміри, які той насправді відкрито не висловлював, але міг би висловити. «До нас дійшли відомості, що фронт вирішив з легким серцем здати Київ ворогу, нібито через брак частин, здатних відстояти Київ. Чи вірно це?» Кирпонос запевнив Сталіна: «Вам доповіли невірно. Мною і Військовою радою фронту вживаються всі заходи для того, щоб Київ ні в якому разі не здати». Сталін наказав триматись і обіцяв допомогу через кілька тижнів.

Загроза оточення всього угруповання радянських військ в районі Києва була очевидна. Командування Південно-Західного напрямку, підтримуване Генштабом в Москві, на початку вересня пропонувало терміново відвести війська. Однак Сталін категорично відкидав ці пропозиції. «При одній згадці про жорстоку необхідність залишити Київ Сталін шаленів і на мить втрачав самовладання», — писав у своїх мемуарах про ситуацію на початку вересня О. М. Василевський. 14-15 вересня німці зімкнули кільце навколо радянських армій на схід від Києва. За радянськими даними, в оточенні опинилось 452,7 тис. осіб. Це була найбільша поразка з початку війни. 20 вересня в бою загинуло керівництво Південно-Західного фронту на чолі з Кирпоносом. Київ був втрачений разом з величезною армією. Розгром настільки великого угруповання ще більше змінив загальну стратегічну обстановку на користь німців.

Основну частку відповідальності за катастрофу під Києвом багато дослідників всіх напрямків (навіть ті з них, хто прихильно ставиться до радянського вождя) покладають на Сталіна. За словами Жукова, в розмові із ним сам Сталін також побічно визнав свою провину. Призначаючи Жукова на Ленінградський фронт у вересні 1941 року Сталін згадав попередження Жукова про загрозу Південно-Західному фронту і сказав: «Ви мені правильно доповідали тоді, але я не зовсім правильно вас зрозумів».

Поразки в Україні поглиблювались загрозою захоплення Ленінграда. 8 вересня місто було повністю оточене. Наступного дня почався новий наступ німців, який незабаром наблизив лінію фронту впритул до Ленінграда. 11 вересня керівництво Ленінградським фронтом замість Ворошилова прийняв Жуков. Як розповідав він письменнику Симонову, Сталін в ці дні вважав ситуацію безнадійною і очікував здачі Ленінграда. 13 вересня Сталін прийняв у кремлівському кабінеті наркома Військово-морського флоту М. Г. Кузнецова. Розмова йшла про те, що кораблі, які базувалися в Ленінграді, в разі захоплення міста повинні бути знищені. Того ж дня Сталін затвердив відповідний план знищення флоту. Протягом двох наступних тижнів битви в передмістях Ленінграда стали особливо запеклими. Німці люто рвались до міста, радянські солдати відбивали атаки. До кінця вересня противник припинив наступ. Почалась Ленінградська блокада — одна з найжахливіших трагедій Другої світової війни. Під час блокади від голоду та обстрілів загинули сотні тисяч мирних жителів.