Тил в Першу світову

mia для розділу статті / 02.09.2014, 13:12 / Джерело

Ще 16 вересня, коли війна тривала лише шість тижнів, Андре Жід розмірковував про «неможливість підтримувати себе в напрузі (особливо штучній), якщо нічого навколо її не підживлює. Ти повертаєшся до читання, гри на фортепіано — і навіть з фуг Баха вибираєш ті, що веселіші». Він наводить обурений вигук жінки під час лайки на вокзалі зі співробітниками, які пояснювали затримки поїздів військовими розпорядженнями: «Я вже по горло сита вашою війною!»

Громадяни всіх воюючих країн пристосовувались до нової, суворої дійсності, з якою їм доведеться жити найближчі чотири з гаком роки. The Economist засуджував драконівські заходи, на які довелось піти британському уряду в надзвичайній ситуації і якими міністри частково зловживали ще не одне десятиліття після укладення миру. Німеччина прийняла указ, який забороняв розмовляти англійською в громадських місцях, на що Санкт-Петербург відповів забороною німецької мови і вивісок німецькою мовою. Телефонні розмови німецькою карались штрафом в 3000 рублів, а ті, кому вистачало зухвалості спілкуватись німецькою в особистій бесіді, підлягали засланню до Сибіру. Однак жорстокість закону в Росії традиційно компенсувалась необов’язковістю його дотримання: багатим німцям в царській столиці як і раніше жилося настільки привільно, що 14 листопада вони влаштували банкет, на якому пили за здоров'я кайзера.

В кожній країні знаходилось чимало готових «послужити вітчизні»; інші ж залишалися вдома, в тилу, і деякі з досить вагомих причин. Марсель Пруст був фізично непридатний для військової служби, та й сам вважав, що у військовій формі буде тільки плутатися під ногами. «Страшно уявити, яке сум'яття я вніс би до лав армії», — зізнавався він другу. Ті, кого оминула необхідність вставати під рушницю, займались звичайними справами. Наприкінці вересня власники виноградників в Бордо передрікали кларету 1914 року відмінний смак, здатний потягатися з урожаєм 1870-го, що порадувало не надто багатьох французів. В Австрії з'явилась зимова мода на Kriegsblusen і Kriegshüte — «військові блузи» і «військові капелюхи». Цей одяг мало кого прикрашав, але вважався патріотичним і уособлював солідарність з військами. Коли багаті будинки почали урізати меню — через брак не так продуктів, як кухарів, в журналі Lady почали з'являтись поради такого роду: «Другу страву — десерт — особливо чекають молодші члени родини. Якщо доводиться обмежувати обід двома змінами страв, краще віддати перевагу м'ясу і солодкому або рибі і солодкому, ніж подати і рибу, і м'ясо, але відмовитись від десерту».

Для багатьох ділків війна стала прикрою завадою. Поштові скриньки по всій Європі ломились від письмової лайки між комерсантами і промисловцями, які кляли затримку відвантаження і скасування продажів. 20 серпня німецький виробник двигунів Вільгельм Майбах лаяв сина Карла за недбалість: «Нехай наші думки зайняті війною, це не виправдання і не привід псувати креслення такої серйозної деталі, як трансмісія». У страху перед шпигунами, які можуть переправляти державні таємниці в Німеччину голубиною поштою, в Британії почались арешти і страти підозрілих громадян ворожої держави. Зокрема, Антон Ламберт, що жив на сході Лондона в районі Пластоу, отримав півроку каторжних робіт за утримання 24 голубів без відповідного дозволу. До птахів застосували вищу міру.

Злетіли ціни, особливо на їжу і особливо в Німеччині, що сильно вдарило по населенню — в першу чергу по біднякам. У багатьох містах відкрились благодійні їдальні, де годували тих, хто раптово залишився без засобів до існування. У Франції ввели мораторій на ренту. Кожній родині, де годувальник пішов на фронт, виплачували допомогу у 1,25 франка на день і додатково по 50 сантимів на кожну дитину до 16 років. Враховуючи, що середній денний заробіток у 1911 році варіювався від 3,72 франка у Вандеї до 7,24 франка у Парижі, деякі французькі сім'ї з відходом чоловіка в армію зажили навіть краще. Уряд це розумів, але вважав за необхідне розщедритись, аби підтримати бойовий дух. Британці відрізнялись меншою щедрістю: на третій місяць війни, коли платня судді досягала 5000 фунтів на рік, а постійному заступнику міністра в Міністерстві закордонних справ платили 2500 фунтів, Кабінет поставив на голосування розмір пенсій для вдів військових. Черчилль пропонував 7 шилінгів 6 пенсів на тиждень, інші — 6 шилінгів 6 пенсів. Міністр фінансів Ллойд Джордж наполіг на п'яти шилінгах — на тому й зійшлись.

Тяготи і злигодні в тилу розподілялись дуже нерівномірно. Сильніше за всіх постраждали бідняки, особливо працюючі в легкій промисловості, — наприклад, меблярі із Шордічу або ізлінгтонські виробники фортепіано. Багатьом родинам довелось закласти майно в ломбарді, щоб якось прогодуватись; багатші сім'ї продавали меблі і велосипеди. Один за іншим закривались мюзик-холи — що тільки прискорило їх переобладнання на кінозали. Тим часом багатії скаржились на дефіцит прислуги, проте з харчуванням перебоїв не відчували: в меню банкету у лондонського лорд-мера 9 листопада значився черепаховий суп, філе палтуса, баранячі котлети, яловичий філей, рагу з фазанів, копчений язик, російська шарлотка і меренги.

Восени уряд повалили в жах доповіді про розгул алкоголізму та злиднів в нижчих шарах суспільства. В одній із доповідей стверджувалось: «Триває зловживання спиртним серед жінок, є відомості про поширення жебрацтва». Військове міністерство негласно доручило поліції стежити, крім порядку, ще й за порядністю солдатських дружин, і поліція (зі зрозумілою неохотою) погодилась. До Різдва обстановка дещо покращилась. Солдаткам виплачували допомогу, безробіття йшло на спад. Зі збільшенням грошей у населення ожила ювелірна галузь, яка зачахла восени. Жінки почали братись за чоловічу роботу, і тенденція ця поступово росла. Якщо в 1914 році на залізницях трудилася всього тисяча жінок, чотири роки по тому число таких робітниць сягало вже 14 000.

Добре йшли справи у судновласників, мірошників, торговців зерном і цукром. Багато фабрик переобладнали конвеєри під виробництво зброї, боєприпасів і військового спорядження, іноді досить специфічного — наприклад, дерев'яних каркасів для сідел, які почали виготовляти червонодеревники. Однак в цілому мобілізація економіки йшла вкрай повільно.

Деякі профспілкові лідери, яких у серпні вмовили почекати з виробничими страйками заради національної солідарності, вже починали втрачати терпіння. Вони бачили, що роботодавці наживаються на війні, і не розуміли, чим вони гірші. Журнал Shop Assistant 12 грудня обурювався «удаваним патріотизмом», до якого належало і будь-яке «вороже ставлення, що народжує сутички між роботодавцем і працівником», як зрадою батьківщини. Майже 3 мільйони робочих днів були втрачені через трудові конфлікти в 1915 році, 2,4 мільйона в 1916 році, понад 5 мільйонів в 1917 році, а в 1918 році їх число наблизилось до 6 мільйонів. Ці цифри в роки надзвичайного для країни стану підкреслюють глибину і гостроту соціального розколу в Британії. Виробничі бунти вносили постійний дисонанс в мобілізацію сил для фронту, хоч і не такий різкий і критичний, як у Росії, Німеччині та Австро-Угорщині у 1917-1918 роках.

Віденські газети рясніли словом Durchhalten («протриматись»), хоча все більше людей задавалось питанням, скільки їм ще «триматись». Австрійським господаркам давались поради ретельніше пережовувати їжу, щоб отримати більше поживних речовин, і тонше знімати шкірку з овочів; рекламувались корисні властивості ожинового чаю. Багато товарів залишались у вільному продажу, проте з хлібом почались перебої. Продуктові картки були введені в Німеччині та Австрії в 1915 році, у Франції — тільки в 1917-му, в Британії — в 1918 році. Однак дефіцит та ріст цін почались набагато раніше: французи скаржились на погану якість хліба.

Багато людей по всьому світу — не виключаючи і уряди деяких країн — обговорювали, як отримати вигоду з війни. Туреччина приєдналась до Союзу центральних держав 29 жовтня, отримавши від Німеччини солідний куш готівкою і військовою допомогою. Турецька влада побачила можливість покінчити з дипломатичною ізоляцією Османської імперії, необачно вважаючи, що Німеччина посприяє амбітним планам Константинополя повернути панування на Балканах. Британія тим часом роздумувала про вигоди прийняття до альянсу Японії, врешті пройнявшись скептицизмом, коли їй вказали, що Токіо спонукають лише імперіалістичні амбіції. Однак думку свою Міністерство закордонних справ змінило надто пізно: 23 вересня Японія оголосила війну Центральним державам. Таким чином, вона — як і Італія в 1915 році — вступила у війну, не приховуючи своїх територіальних домагань. З помірною допомогою Британії японські війська атакували і швидко захопили німецький анклав Циндао на узбережжі Китаю, проявивши енергію і тактичну винахідливість, які варто було б перейняти західним союзникам.

Італійський посол в Лондоні маркіз Сан-Джуліано в жовтні 1914 року безсоромно повідомив своєму французькому колезі, що на рішення Італії вступити у війну вплинули три чинники: моральна складова, вигода і бажання. Італійська армія була як і раніше не готова виступити в похід, і Рим торгувався з воюючими сторонами, з'ясовуючи, хто заплатить більше за участь Італії. Сер Френсіс Берті писав з презирством: «Італійці уявили себе вищими за древніх римлян і вважають, що їм на роду написано бути великою середземноморською державою і володіти Тунісом, Мальтою, Єгиптом і турецькими островами». Наступного року Італія приєдналась до Антанти в обмін на обіцяні анексії. Угода свідчила про взаємну недовіру договірних сторін і стала величезним прорахунком Риму.

Ряд нейтральних країн — в першу чергу США, Нідерланди та Норвегія — привільно розгорнулись на комерційних ринках, вимушено залишених учасницями війни. Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон на початку війни закликав американців зберігати нейтралітет не лише буквою, а й духом, проте тільки-но виникла в уряді тривога, що війна може підірвати американську економіку, швидко змінилась усвідомленням, що конфлікт обіцяє величезні виробничі і торговельні можливості, особливо після відкриття в серпні Панамського каналу.

Прагнення нажитись на війні охопило всю Європу, і один з найяскравіших прикладів підприємливості продемонстрував австрієць Отто Цайлінгер. Він вирішив перетворити своє зачахле підприємство з виготовлення кіс на комерційний табір для військовополонених. 6 вересня він написав властям, пропонуючи укласти договір до липня 1915 року (навіть цей оптимістичний ділок не думав, що війна триватиме довше). Про ціни торгувались довго, але врешті-решт Цайлінгер погодився на 25 крон орендної плати за кожен квадратний метр бараків. В якості безкоштовної робочої сили для побудови цих бараків йому пригнали кілька сотень військовополонених, і до грудня в таборі вже містилось 20 000 осіб, а Цайлінгер уклав додатковий контракт на харчування.

У Франції масштаби були скромнішими, проте довелось організовувати поліцейський нагляд за молочниками, коли з'ясувалось що 58% продаваного молока розбавляється водою з питних фонтанів. В The Times почали з'являтись оголошення французькою, адресовані бельгійським біженцям, в більшості яких пропонувались мебльовані будинки внайми. Газета сповіщала: «Зважаючи на появу в Англії великого числа французьких та бельгійських громадян редакція The Times пропонує безкоштовний переклад оголошень. За запитом». Серед інших явних прикмет війни опинилось і жовтневе фарбування у темний колір вуличних ліхтарів в Лондоні — на випадок повітряного нальоту, якому вже піддались декілька європейських міст. Лондонців всіх станів це затемнення бентежило і гнітило — тим більше, коли взимку обійшлось без німецьких вторгнень.

Середній клас, навпаки, проявляв оптимізм і патріотичну свідомість. «У Лондоні життя йде не просто як і раніше, а навіть незвично весело», — писав один журналіст за тиждень до Різдва. Деякі свіжоспечені солдати відчували те ж саме. Новобранець в новій армії Кітченера, який проходив навчання в умовах крайньої невлаштованості і неорганізованості на півдні Англії, відгукувався в журналі New Statesman про свої перші враження майже з ейфорією: «Захват затьмарював всі думки. Ніколи в житті я ще не відчував такої тривалої радості і — в справжньому сенсі слова — щастя, ніж в ці три місяці. Відчуття власної фізичної сили, захоплення полковою згуртованістю, можливість на кожному кроці заводити нових друзів з найрізноманітнішим життєвим досвідом; прилучення до комуністичного способу життя — в найбільш похвальному і стимулюючому його прояві... і нарешті, курйозні випадки з тобою самим і однополчанами — все це в сукупності не дає впадати у смуток. Можливо, колись моя думка зміниться, однак зараз, коли війна — це даність, я можу лише дякувати небеса за те, що вони послали її саме в мій час. Якою б не виявилась сама війна, підготовка до боїв під час воєнних дій, які вже почались — це найбільш благородна і велична справа на світі».

Подібні настрої зустрічались досить часто — поки автор цього захопленого тексту і його товариші не опинились у 1915 році на Західному фронті. Між тим на іншому березі Ла-Маншу французький уряд повернувся на початку грудня в Париж після безславної втечі в Бордо, яка сильно вдарила по престижу президента Пуанкаре. Соціальна напруженість, яка під час осінньої кризи дещо згладилась, знову загострювалась. Середній клас, багато представників якого жили на доходи від власності, висловлював все більше невдоволення мораторієм на ренту. Карикатура Армані-Поля зображувала буржуа, який на колінах благав прем'єр-міністра: «Забирайте мого сина хоч на чотири роки, хоч на п'ять, та хоч на шість, тільки не чіпайте ренту!» Багаті не мали жодного співчуття до бідняків. Французький державний фонд допомоги нужденним зібрав лише 200 000 фунтів — незначна сума порівняно з коштами, зібраними аналогічними фондами в інших країнах, притому що 40 000 з цих грошей пожертвували Ротшильди. Париж потихеньку повертався до життя — на Рю-де-Пе знову відкривались ательє, а кілька театрів починали давати ранкові спектаклі. Однак громадський транспорт закінчував роботу о 10 вечора, і багато заможних парижан, які втекли з міста у серпні, вирішили відсидітись на півдні або південному заході Франції, подалі від рокоту вибухів, який докочується до спохмурнілої військової столиці.

У когось з багатіїв статки сильно зменшились в результаті інфляції, однак бізнесмени, які мали доступ до військових контрактів, процвітали. У вересні французький військовий міністр зібрав промисловців в Бордо і повідомив, що насувається криза артилерійських снарядів. Була розроблена програма екстреного поповнення арсеналів, яка ставила за мету виробництво 100 000 снарядів на день. Досягти цих обсягів вдалося тільки рік потому. Виробництво вибухових речовин в цей же період зросло із 41 тонни на день до 255 тонн. Спеціалістів терміново відкликали з армії на допомогу у виготовленні військового обладнання і видавали червону нарукавну пов'язку із зображенням гранати, щоб їх не прийняли за ухильників. Це не завадило деяким промисловцям користуючись таким прикриттям повернути додому друзів і рідних, які спеціалістами не були. Виробники господарських товарів, які переходили на виготовлення похідних мисок, фляг, лопат, а також бомб і снарядів, наживали цілі статки.
Після перших тижнів, коли багато французьких фабрик закрилось через відсутність покупців на їх товар, як гриби після дощу почали виникати нові види попиту, який тримався всі чотири наступних роки. Ливарному заводу в муніципалітеті Ренаж довелось працювати цілодобово, щоб виконати урядове замовлення на 10 000 лопат і мотик на тиждень. На машинобудівному заводі у Греноблі 500 осіб виготовляли металеві конструкції для бліндажів. Інший завод у тому ж місті на Різдво 1914 року отримав замовлення на виробництво тисячі 75-мм снарядів на день. До 1918 року замовлення виросло до 9000 штук на день, а число робочих на заводі — з 800 до 2750. Місцева паперова фабрика перейшла на виготовлення начинки для снарядів, збільшивши довоєнну робочу силу вдвічі. Не всихав попит на брезент, вибухівку, шкіру, фляги, папір для письма та олівці, комплекти артилерійських боєприпасів і консерви. Ці товари допомагали збагатитись промисловцям у всіх воюючих країнах.

Почалась розсилка «листів щастя» з молитвами, одержувачам яких пропонувалось розіслати листи ще дев'яти адресатам. Церкви всіх воюючих країн відзначали приплив прихожан, що аж ніяк не означало підвищення побожності. Під час війни багато інтелігентів, які ніколи раніше не дозволяли собі лаятись прилюдно, потрапляли в таку обстановку (як на фронті, так і в тилу), коли нецензурні вирази самі зривались з губ. Але вчинки були ще більш промовистими. Перед лицем смерті і розлуки позашлюбні любовні зустрічі ставали невідкладною необхідністю. Як у вірші Альфреда Хаусмана: «Я записався в улани. Хто не ляже в ліжко зі сміливцем?» У Фрайбурзі за перші вісім місяців війни подвоїлось число венеричних захворювань і різко зросла кількість засуджених за проституцію. У більшості інших великих міст відбувалось те ж саме.

Деякі мирні жителі, особливо вчені, намагались підтримувати зв'язок з колегами у ворожих державах: це вважалось проявом цивілізованості, яка підкреслює єдність європейської культури. В жовтні 1914 року Мейнард Кейнс через нейтральну Норвегію послав Людвігу Вітгенштейну лист з питанням, чи не зможе він після війни виділити стипендію для кембриджського фахівця з логіки. Багатій Вітгенштейн, який раніше був щедрим спонсором, тепер служив на дозорному кораблі на Віслі, і ділова пропозиція від старого друга «в такий час» його сильно обурила.

Багато говорили про передчасні кончини — народ кожної з воюючих країн звикав до потоку звісток про загибель рідних і близьких. Сер Едуард Грей писав колезі про свого брата Чарлі, якому щойно ампутували на фронті руку: «Сподіваємось, що він повернеться додому живим» (надії збулись) — і про тяжкопораненого племінника: «Забагато горя для однієї сім'ї, але у інших ще гірше і важче». Сім'я вчительки Гертруди Шадла з Вердена не могла змусити себе читати списки загиблих, які публікувались в газетах: «Не вистачає душевних сил». Новини про Марну («Нам довелось трохи відступити у Франції») їх ошелешили. Але в жовтні на них обрушилась ще більш страшна звістка: серед убитих числився молодий Людвіг Шадла. Листи рідних до нього повернулись з лаконічною позначкою «Загинув 4.09». Гертруда оплакувала втрату: «Як він загинув? Під час атаки на весь їх полк чи, може, коли він стояв один в караулі темної ночі? Так багато людей гине — але ворогів все-таки набагато, набагато більше, ніж наших. І все ж я сумую за всіма».

Два дні по тому, 12 жовтня, додому повернувся лист від її брата Готфріда з позначкою «поранений, місцезнаходження невідоме». Як з'ясувалося потім, він теж помер, 21 рік від народження, через вісім днів після надходження в польовий госпіталь під Реймсом. Гертруда втішалась думками про те, що її брати тепер на небесах: «Господи, подбай про наших улюблених хлопчиків. Їх війна закінчилась, вони увінчали себе переможними лаврами, і ми не кличемо їх назад».

Сім'ї чекали, найчастіше марно, хоча б крихти новин про долю загиблих рідних. При передачі близьким загиблих французів в бирці на зап'ясті зазвичай було лише коротке: «Пав смертю хоробрих». В народі це називалось «отримати медаль». Одна жінка з п'ятьма дітьми, яка народила двійню незабаром після відходу чоловіка на фронт, «отримала медаль» в той же вечір. У Вердені Магдалена Фішер, кохана загиблого у Франції Людвіга Шадла, прийшла в міське фотоательє в надії знайти там останній його знімок у формі. Однак знайшла лише групову фотографію, на якій її нареченого було не розгледіти. Вже потім з'ясувалось, що в місцевій лікарні лежить поранений лейтенант Гаценмайєр, ротний Людвіга. Він і розповів Магдалені все те — справжнє чи вигадане, що знав про останні дні її нареченого. Інші сім'ї не мали й цих крихт.

Оскільки військова справа для синів британської знаті була заняттям звичним і в мирний час, втрати на французьких полях битв позначились на цьому стані досить сильно. Що б не говорилось про війну, сказати, що британський правлячий клас відсиджувався в кущах, не можна ніяк: з 23 серпня по 31 грудня у Франції та Фландрії загинуло 60 представників аристократії; після цього рівень смертності на полі бою серед вищих верств зупинився на шести жертвах на місяць. Один за іншим володарі гучної слави в своєму вузькому «золотому» колі удостоювались лише короткої епітафії.

У всіх країнах на школи покладався обов'язок виховувати патріотичний дух і проводити агітацію в потрібному ключі. Альберт Сарро, французький міністр просвіти, писав у циркулярі для директорів шкіл: «Мені хотілося б, щоб у перший день семестру в кожному місті і в кожному класі перші слова вчителя пробудили б у всіх серцях патріотичні почуття і... вшанували священну битву, в якій беруть участь наші війська. <...> З кожної школи пішли на фронт солдати — і вчителі, і учні — і кожен з нас, я знаю, вже глибоко сумує за нашими втратами». У Андре Жіда подібний стиль викликав огиду: «Відливається новий штамп, кується психологія патріота, без якої неможливо заслужити повагу. Від тону, в якому журналісти пишуть про Німеччину, мене нудить. Всі намагаються примазатись, кожен боїться запізнитись, видатись меншим «патріотом», ніж інші».

Французьким школярам пропонувались такі теми для творів, як «Від'їзд полку на фронт», «Лист від невідомого старшого брата, який б'ється за нас», «Прибуття поїзда з пораненими», «Німці вбили маленького семирічного хлопчика, який грав у полі з дерев'яною рушницею» і «Німці зайняли твоє місто. Опиши свої почуття». Географію вимагали викладати за картами бойових дій, які щодня оновлювались. Пораненим вчителям, які повертались в школи, відводилась особлива роль, хоча, можливо, не зовсім та, яку передбачало Міністерство просвіти. Уроки німецької змінила англійська, а в курсі історії упор робився тепер на римських і грецьких героїв.

Випускники німецьких шкіл відповідали на іспитах на питання: «Якщо життя боротьба, що є наша зброя?», «Що спонукає кожного придатного для стройової служби громадянина Німеччини відповісти на заклик Вітчизни?». Одна з берлінських шкіл запропонувала твір на тему «Війна як освітній процес». В кожній країні дітей відправляли збирати металобрухт, який можна було переробити на боєприпаси. Ельфріду Кюр у Шнайдемюлі заворожувала думка про те, що каструлі та сковорідки, які вона канючила у скептично налаштованої рідні, переплавлять на кулі. Бабуся Ельфріди скаржилась, що ці шкільні збори її остаточно згублять.

У дитячі ігри теж активно проникала війна. Англійська компанія іграшок Britain's випустила великий асортимент солдатиків воюючих держав. У Гамбурзі чотирирічна Інгеборга Треплін оголосила свою іграшкову машинку військовим транспортом. В універмазі Германа Тіца, куди фрау Треплін вирушила з усіма трьома дочками, весь поверх зайняло величезне іграшкове поле битви — з фортецею, солдатиками у французькій і німецькій формі, палаючими будинками і кружляючим в повітрі аеропланом. «Діти заніміли від захоплення», — писала Анна Треплін. Спеціалізований журнал для виробників іграшок Deutsche Spielwarenzeitung відводив цій галузі важливу роль. Іграшки, стверджував він, — це не розкіш, завдяки ним «в дитячій свідомості відкладається хід війни, вони пробуджують патріотизм, чесність і гордість за батьківщину».

В кожній країні юнаків готували до служби на фронті, однак британські закриті школи вирізнялись особливо. Річард Олдінгтон в «Смерті героя» вивів типовий портрет випускника такої школи, готового поповнити ряди офіцерів Нової армії Кітченера — цинічного до мозку кісток, але не чужого справедливості: «Він брав на віру всі забобони та заборони, обов'язкові для англійського середнього буржуа, і беззастережно їм підкорявся. Англійський буржуа завжди правий і непогрішний, що б він не думав і як би не вчиняв, а всі інші думають і чинять неправильно. Іноземців Еванс зневажав. Він і не читав нічого, крім Кіплінга, Джеффрі Фарнола, Елінор Глін і газет. І не схвалював романи Елінор Глін, як «занадто сміливі». До Шекспіра був байдужим, про російський балет і не чув, але любив «кумедні вистави». Вважав «Чу Чін Чоу» [популярний мюзикл] найвидатнішим твором, який будь-коли ставився на сцені. <...> Американці — люди другого сорту, жителі колонії, яка абсолютно марно відокремилась від кращої, найдосконалішої в світі держави — Британської імперії. <...> Він був нестерпно дурним, але чесним, чуйним і совісним, вмів коритися наказу і добиватися покори від інших і по-справжньому дбав про солдатів. Можна було не сумніватись, що він піде першим в найбільш безнадійну атаку, а в обороні стоятиме на смерть. Таких, як він, були тисячі і десятки тисяч».

Роберт Шеріфф, офіцер, який прославиться після війни як автор «окопної п'єси» «Кінець шляху» (Journey's End), запевняв, що випускники приватних шкіл вели за собою солдатів у Франції не військовою майстерністю (такого від них не вимагалось), а особистим прикладом, «черпаючи з власних резервів терпіння, гумор і стійкість». Всі достоїнства та недоліки англійської системи приватних шкіл проявились на полях битв 1914 року, а їх апологети в тилу відгукувались таким шквалом сентиментів, що навіть патріотам ставало погано. На смерть першого загиблого вчителя — викладача Хайгейта лейтенанта Вільямсона — освітній додаток до The Times відгукнувся 22 вересня передовицею: «Загальновизнано, що дух дисципліни і мужності, насаджуваний в наших школах, приносить рясні сходи честі і слави на тернистих пасовищах військового обов'язку, і ні для кого не секрет, що багато найгучніших та найбільш героїчних подвигів цієї війни належать молодим офіцерам, шкільні дні яких закінчились лічені місяці тому».

На початок листопада 1914 року Ітон втратив 65 випускників, Веллінгтон — 38, Чартерхаус і Харроу — по 21, Регбі — 20. Як не дивно, ці цифри не відбивали у випускників бажання воювати. Лорд Кранборн, спадкоємець маркіза Солсбері, запросив двох своїх приятелів, Олівера Літтлтона та Артура Пенна, погостювати в сімейній резиденції Хетфілд, поки армія не буде готова прийняти їх у свої ряди. Більшу частину часу вони проводили на полюванні, відпускаючи жарти на тему того, що скоро навколо свистітимуть зовсім інші кулі та снаряди. Жарти продовжились і у Франції, куди скоро потрапили троє товаришів: коли Пенна комісували за інвалідністю після поранення в обидві ноги, він записав у своєму мисливському блокноті: «Полювання — Кур де л'Аву, дичина — я».

Викладачі гнали колишніх учнів на поле бою з такою безжальною категоричністю, немов збирались особисто очолити зібрану «крикетну команду» на полі Великої гри. 2 вересня доктор Девід, директор школи Регбі, написав у The Times, підкреслюючи моральні вигоди добровільного відходу на фронт: «Чудова можливість подати приклад молоді всіх станів. А також відмінна перевірка шкільного духу і характеру. <...> Батькам ми б рекомендували дати синові, якщо той має сумніви, таку материнську пораду: «Хлопчик мій, я не хочу тебе відпускати, але на твоєму місці вирушила б не роздумуючи».

Наївшись цукрового сиропу в перші місяці війни публіка відчула себе обманутою, коли цифри втрат злетіли до небес, і пройнялась до пропаганди стійкою відразою. За словоблуддям і релігійним лицемірством, з яким це все подавалось, губилися справжні чесноти союзної справи, особливо в очах покоління, якому довелось понести найбільше жертв заради далекої перемоги.

Примарна ймовірність повернутися з фронту живим спонукала деяких відмовитись від думки про раннє одруження, інших же — навпаки, скористатись моментом. Дочка друга парламентського юриста Х'ю Годлі вийшла заміж 23 серпня, а чотири дні потому стала вдовою, коли молодий чоловік загинув на полі бою. 24-річний артилерійський офіцер Джон Пік Найт, кавалер ордена «За видатні заслуги», з 1913 року був заручений з міс Олів Найт з Брайтона. В серпні 1914 року вони домовились відкласти весілля до перемоги, проте траншейна війна, яка обіцяла затягнутись на зиму, змусила їх змінити рішення. Найту дали коротку відпустку, і закохані одружились в церкві Святого Іоанна, в Бромлі. Наречений з’явився перед вівтарем в польовій формі, якою стало модно хизуватися замість парадної. Урочистий прийом провели в будинку його батьків, і через кілька днів Джон Найт повернувся до своєї батареї у Франції, де і загинув в 1916 році. У багатьох газетах друкувались оголошення про весілля без бенкетів і навіть без консумації — як, наприклад, у випадку міс Джоан Джеймсон і містера Джона Фаррелла з Ленстерського полку: «Медовий місяць передбачалось провести в Шотландії, але нареченому довелось відбути в полк».

Для мільйонів розлучених сімей листи набували величезного значення. Деякі писали додому з фронту кожен день (коли не було боїв), і багато дружин брались за перо і папір не рідше. Грамотність в Європі тепер була високою: за всю війну 1870 року прусська армія в польових умовах отримала півмільйона посилок і листів. У 1914 році ці цифри зросли до 9,9 мільйона поштових одиниць, які щодня доставлялись в німецьку армію, і 6,8 мільйона — у зворотному напрямку. Радість викликав вже сам факт отримання звісточки від коханого.

Однак більшості кореспондентів, як в тилу, так і на фронті, важко давався опис того, що відбувається і тим більше прояв почуттів, які хоча б віддалено відповідають емоційним потребам адресатів. Австрійська вчителька Ітай писала у своєму щоденнику: «Я пишу своєму коханому чоловікові кожен день. Згадую все, що мене засмучує і хвилює. Вчора отримала від нього один лист, сьогодні два. Він дає цікавий, фактичний виклад подій, а в кінці завжди припише ніжне слівце! Мені б хотілося поменше документалістики і побільше ніжності. Але тут нічого не вдієш, йому доводиться гнати ніжності геть зі свого суворого серця». Деякі французькі селяни, які волею долі стали «пуалю», докладно інструктували в листах дружин, які залишились на господарстві, як управлятися з фермою. Один солдат із Сент-Альбана в департаменті Тарн хвилювався про кобилу, яка залишилася в стайні, і дорікав дружині: «Ти кажеш, що не відстаєш [з оранкою], але не розповідаєш, скільки посіяно мішків вівса і кукурудзи».

«Вдома діяла негласна угода, якій корились і фронтовики у відпустці, — з розумінням ставитись до їх небажання говорити про війну, — писав артилерійський офіцер Рольф Скотт-Джеймс. — Насправді ж це ті, хто залишився в тилу, не бажали про неї слухати. Це жодною мірою не ставить фронтовиків вище або нижче за цивільних співвітчизників, просто одні розвивались в одному напрямку, інші — в іншому. По правді сказати, розуміння між ними не було ніякого».

Деяким представникам привілейованого стану важко було ставитись до війни серйозно. Після візиту до Франції в жовтні Вайолет Асквіт в листі батькові-прем'єру переказувала, жартуючи над собою, як розпитувала літню біженку «в надії на сенсаційні подробиці»: «Німці погано обійшлися з вашим селом?» — «Дуже. Все зруйнували, нічого не залишилось». — «Сильно звірствували?» — «Так, вони вбили свиню!». При думці, що «найжахливішим горем здається загибель свині», у неї відлягло від серця. Дізнаватись, наскільки сильно ця втрата вдарить по бюджету французької селянської родини, здалось їй надто нетактовним.

Зразком наївності, присутньої в британському вищому суспільстві, виступали і тодішні випуски світського журналу The Lady. 15 жовтня читачка журналу нарікала на те, як туго доводиться земельній аристократії з відходом господарів маєтків і єгерів на фронт. У своєму листі вона обурювалась: «На псарні коїться повна плутанина, тому що на даний момент немає міцної руки. І хоча Евелін днює там і ночує, їй не вистачає твердості, щоб тримати працівників в узді. Годівля — постійний головний біль, оскільки зараз нею займається брудний, неохайний дикун, який виконує наші розпорядження тільки з-під палки».

Майже на самому початку війни намітилась тенденція, яка в подальшому тільки міцніла, — розмивання соціальної субординації, що жахало тих, хто раніше стояв на верхніх щаблях ієрархії. Англієць, який зустрів старого оксфордського приятеля, скаржився: «Десять років тому, коли я входив у переповнений омнібус, робочий вставав і поступався мені місцем, знімаючи кепку. Тепер же, на мій жаль, цей порядок відмирає на очах». Однак расові відмінності залишались такими ж гострими. Соціалістична газета Clarion 10 жовтня з обуренням писала про британського генерала, який обідав в готельному ресторані по сусідству з індійським принцом у військовій формі і не удостоїв того ні словом. Наступного вечора в курильні того ж готелю бачили групу офіцерів, які також ігнорували «смаглявого вінценосця». «Якщо індійський принц для нас недостатньо хороший, чому ж король тримає його на службі?» — уїдав кореспондент.

Логічне запитання, але досить незручне для властителів британського суспільства. Під натиском багато з них запевнили б, що війна ведеться саме для того, щоб захистити традиційні для Британії засади і принципи. І дійсно, майже всі учасники війни вважали себе поборниками консервативних соціальних цінностей. За свідченням Лео Амері, добровольці із середнього класу навідріз відмовлялись «розміщуватись в казармах поруч із неотесаними лайливими хуліганами». Сиріл Асквіт, молодший син прем'єр-міністра, який пізніше потрапив офіцером у Францію, з презирством називав військову службу «боротьбою з варварами в компанії зануд і хамів». І хоча загальна небезпека дещо нівелювала класові відмінності на фронті, багатьом представникам середнього класу — як чоловікам, так і жінкам — нелегко було терпіти вимушене сусідство з «черню». «Я навіть припустити не могла, що мені доведеться цілу ніч під щільним артилерійським вогнем проспати на соломі в одному приміщенні з простими солдатами», — писала медсестра Елсі Нокер в бельгійській коморі. Коли вона супроводжувала назад в Англію групу поранених, їм довелось зупинитися на ніч в дуврському гуртожитку, отримавши відмову в місцевій лікарні. На вокзалі Юстон їй насилу вдалося умовити начальство розмістити поранених в залі очікування для жінок до прибуття поїзда.

Деяким, навпаки, випадала можливість побувати в більш комфортних, ніж удома, умовах. Австрійський селянин Карл Ауберхофер, 34-річний батько сімох дітей, мобілізований за ландштурмом, потрапив на постій в розкішний тірольський готель. «Сідаєш за стіл, тобі офіціантка тарілки носить, як панові, — а ти і вусом не ведеш», — захоплювався він. Оскільки Ауберхоферу пощастило уникнути передової, він вирішив, що військова служба куди краща за важку фізичну роботу на фермі. Разом з однополчанами вони дні і ночі пили і грали в азартні ігри з немислимим вдома самозабуттям. Від цього роздолля служба відривала його всього на дві години на добу — охороняти залізничну гілку. «Церковні служби — наша найважча робота, не рахуючи їжі», — зізнавався він.

Про біженців з Континенту, які з'являлись в Англії, The Lady зневажливо писала: «Напевно багатьом бельгійцям і французам англійське життя і звичаї здаються незвичними. Господині явно нудьгують за можливістю торгуватись, що супроводжує майже кожну покупку на їх батьківщині. Тверда ціна, мила серцю будь-якої англійки, позбавляє їх розваги». Колонка світських пліток продовжувала в тому ж ключі: «Серед тих, хто пропонує свою гостинність бельгійцям, постраждалим від війни, лорд і леді Ексетер, які прихистили бельгійську графиню Вільєр з п'ятьма дітьми у своєму родовому маєтку Берлі-Хаус в Лінкольнширі. Леді Ексетер, яка носить чарівне ім'я Майра, вельми приваблива. До її світлого волосся і темних очей дуже пасує бірюза, тому у неї є декілька прекрасних гарнітурів з цього каменю».

The Lady намагалась допомогти читачкам впоратися з несподіваними соціальними проблемами, породженими війною. В колонці «Повсякденні клопоти» від 10 грудня розглядалась дилема: як бути котолюбці, якій офіцер, вирушаючи на фронт, віддає свою собаку? Що робити, коли пес почне задирати її улюблениць? The Lady стверджувала, що обов'язок господині — забезпечити псу належний догляд, але розумніше буде підшукати йому інші «добрі руки». Зачіпались в журналі і тонкощі етикету, з якими доводилось стикатися дружинам тих, хто повертався з колоній. Не варто замовляти візитні картки з тимчасовою адресою, розтлумачували в журналі, достатньо викреслити постійну адресу на тих, що вже є. Слід врахувати, що постійні мешканці району не будуть робити візити новеньким, не будучи представленими кимось зі спільних знайомих. Для полегшення процесу The Lady радила щойно прибулим з-за кордону розмістити оголошення про своє повернення в авторитетній газеті. Найближче до проблем британських військових на Континенті журнал підійшов у статті про логістику: «Нагодувати цілу армію чоловіків, які на славу попрацювали на полі сучасної битви — це справді велике досягнення — «домогосподарство», якщо хочете, збільшене стократ. Однак завдяки морському пануванню постачання наших експедиційних військ складності для країни не представляє». Не дивно, що багато хто перебував у блаженному невіданні про той кошмар, що коїться у Франції, якщо їх просвіта ґрунтувалась на статтях The Lady. Втім, серйозні газети висвітлювали події ненабагато докладніше і об'єктивніше.

Бувало, що ці наївні серця зберігали залишки сентиментів і за лінією фронту. В Шнайдемюлі школярка Ельфріда Кюр писала: «Напевно, морякам, які тонуть в морській битві, дуже страшно, тому що жоден корабель не зупиниться, щоб їх врятувати. Коли потонув «Титанік», який зіткнувся з айсбергом, весь світ здригнувся від жаху. Тепер же кораблі тонуть кожен день, і нікому не цікаво, що трапляється з матросами». Ельфріда та її подруга Гретель взяли на себе обов'язок доглядати за могилами військовополонених, померлих у місцевому таборі поблизу Шнайдемюля, далеко від рідних будинків.

Табори військовополонених стали популярним місцем паломництва в сільських районах, де іноземці всіх мастей традиційно викликали цікавість. Владу насторожувало те, що у селян робилась звичною недільна прогулянка всією сім'єю до табірного огородження, щоб подивитися на ув'язнених. В Мюнстері був виданий указ, який забороняв всім цивільним особам підходити до табору ближче, ніж на 600 м. У німецьких містах поїзда, які везли полонених до таборів, збирали на станціях натовпи — переважно жіночі. Деяких патріотів неприємно вражали прояви  співчуття до бідолах-іноземців: один журналіст заплямував цих співчуваючих як таких, «що йдуть на поводу у безсоромної плоті», а уряд пригрозив розголосити прізвища безстидниць. Коли з'ясувалось, що чотири медсестри в Тьонвілі заручені з французькими військовополоненими, німецький Червоний Хрест отримав повідомлення від уряду, що його добровольцям відтепер забороняється відвідувати табори.

Будь-який прояв співчуття до ворога ставав неприйнятним. В Каринтії словенського католицького священика, який закликав паству: «Давайте помолимось за імператора і за Австрію, а ще за те, щоб серби прозріли», — звинуватили у сербофільстві. Доктор Ойген Лампе в габсбурзькій Любляні радів звісткам про поразку британців: «Всі бажають англійцям провалу. Бернаторіч перейменував свій єврейський заклад з «Англійського складу одягу» на «Люблянський». Етель Купер, англійка, яка проживала в Лейпцигу, народила дитину від німця, убитого у Франції. Влада відмовилась виплачувати допомогу на дитину і влаштуватись на роботу представниці ворожої держави теж не дали. Оксфордський викладач латини та грецької Гілберт Мюррей спочатку виступав проти війни, однак через деякий час писав: «Ловлю себе на тому, що відчайдушно бажаю почути про потоплення німецьких дредноутів у Північному морі. <...> Коли читаю, що в такій-то битві загинуло 20 000 німців, а наступного дня всього 2000 — засмучуюсь».

Луї Бартас опинився в конвої, який супроводжував потяг з німецькими полоненими через південь Франції. Газети підбурювали місцевих виразити свої почуття «цим вовкам в овечій шкурі», і на кожній станції поїзд зустрічав розлючений натовп — жінки плювались, чоловіки трясли ножами і камінням. Вони ж тицяли французькому конвою вино і виноград, які ті, як тільки поїзд рушав, ділили з конвойованими: «Цей дружній жест повинен був спокутати некрасиві нападки на беззбройного ворога». Ті, хто своїми очима бачив страшну дійсність війни, здригались від цих проявів шовінізму. Співака з паризького мюзик-холу, в куплетах якого говорилось, що німецькі війська біжать зі страху, а снаряди не вибухають, публіка, серед якої було багато фронтовиків у відпустці, обдала крижаним презирством. Інші популярні французькі куплети натякали, що головна вина німців — в покорі деспотизму. Одна з пісеньок, Le Repas manqué («Пропущений обід»), розповідала про вигадане запрошення кайзеру пообідати в Парижі. У приспіві співалось «Nous f 'rons des crêpes et t'en mang'ras!» («Ми напечемо млинців, а ти їх всі з'їси!»).

Багатьох жительок європейських країн брала найглибша досада, що їхні чоловіки завойовують нагороди на полях битв і купаються в почестях, а їм — дружинам — залишається тільки в'язати шкарпетки та писати листи. «Ми тут, в глибині Континенту, майже не бачимо тягот війни», — писала в грудні Гертруда Шадла. — Хіба що турбуємось за наших коханих на фронті». Більшу частину зими Гертруда з матір'ю шили одяг і збирали пожертви для біженців зі Східної Пруссії. В'язання для солдат стало повсюдним заняттям, майже священним обов'язком європейських жінок. Однак плоди їх праці іноді приймались цинічно. Егон Кіш склав опис посилки, отриманої його австрійською частиною в Сербії у листопаді: «Тепла білизна — зрозуміло, всякий в'язаний мотлох — вишиті рукавички, вилоги з вишитим червоним сердечком, рукавиці на слоненят, наколінники на лелек та інша мура, яку панянки вив'язують на своїх посиденьках, щоб убити час або задовольнити амбіції». Ні, капрал Кіш нічого не мав проти отриманого, але вибрав би сигарети.

Деяким жінкам подобалось ходити на сестринські курси, де можна було знайти нових подруг. Однак вчителька із Грацу Ітай писала 16 вересня: «Кожен день у мене якийсь тягар на душі. Що це? Думаю, мене гнітить, що в ці великі часи я не можу принести іншої користі, окрім як сидіти з немовлятами». Навіть The Lady в Британії скаржилась на мізерний вибір занять, якими жінки можуть допомогти фронту: «Незабаром всі комітети будуть сформовані, рукоділля розпочате, санітарки Червоного Хреста чекатимуть лише команди, а медсестри розподіляться по госпіталях — кожна громадянка вноситиме свій посильний вклад. Однак незважаючи ні на що в наших серцях не охолоне пристрасне бажання зробити більше».

Місіс Мейн була дружиною британського солдата, який служив в Ірландії. Сама вона працювала в гуртожитку в Східному Лондоні, доглядаючи за юрбою німкень, бельгійок і скандинавок, відрізаних від батьківщини. Війна викликала у неї почуття глибокої самотності і змушувала гостро переживати розлуку з чоловіком, тим більше що її брати теж готувались відправитись на фронт: «Так тяжко ставало, що ні зітхнути». Вона дивилась, як снують туди-сюди продавці прапорів, покупці і карети швидкої допомоги. «Навколо панував сумбур, але в серці моєму оселилась таємна гордість [за участь Британії у війні] — яка тепер здається мені помилковою». Вона вступила операційною сестрою в британський госпіталь в Бельгії і поїхала туди, відправивши поштою обручку своєму чоловікові Джеральду на збереження. До нещастя, збираючись похапцем, вона забула пояснити в листі, що означає ця посилка.

Наприкінці вересня німецька дівчина на ім'я Хелена Швайда зробила хоробру, але наївну спробу з'їздити в армію до свого коханого Вільгельма Кайзена. До Франції вона не доїхала, на заході Німеччини її зупинив офіцер і загорнув додому, пихато заявивши, що до театру військових дій допускаються лише чоловіки. «І знову я забула, що я всього лише жінка», — з гіркотою писала Хелена. Проте з кожним днем жінки все активніше доводили свою незамінність, виконуючи чоловічу роботу. В Тулузі, як і в інших французьких містах, з'явились перші жінки-листоноші, пожежники і навіть вагоноводи, яких прозвали «понсінетками», оскільки транспортною компанією в Тулузі володів месьє Понс. Жінок, які пішли на фабрики боєприпасів, називали «муніціонетками».

Водій британської «швидкої допомоги» Дороті Філдінг писала додому з Бельгії 17 жовтня, скаржачись на долю: «Кругом суцільний хаос, а я тут за головну. Нам би начальником якогось чоловіка з головою. Як тільки повернусь, вийду заміж за першого ж здорованя, який буде мною командувати. Набридло роздавати вказівки». Втім, очевидно, що це була лише хвилинна слабкість: поза цим 25-річній Філдінг, дочці графа Денбі, подобались можливості, які відкривала перед нею нова захоплююча роль.

Спочатку Дороті боялась, що її добровольчу частину не допустять до активних дій: «На жаль, підозрюю, що нам, жінкам, нічого толком робити не дадуть, маринуватимуть в тилу». Однак незабаром вона вже із захопленням ділилась новими враженнями: «Справ по горло, як чудово бути в самому вирі подій. Дуже цікаво». Увечері 8 жовтня вона допомагала виносити двох британських поранених за 5 км від траншей. Однак надавати допомогу пораненим ворогам вона не хотіла: «Я не проти ризикнути головою заради наших або французів, але щоб мене підстрелив якийсь проклятий тевтонець, поки я витягаю його співвітчизників, — вибачте!» За прикладом першопрохідців на кшталт Філдінг незабаром підуть жінки всіх воюючих держав, беручи на себе безпрецедентну відповідальність і повноваження.

В кожній країні, принаймні спочатку, війна укріпила символічну значущість монарха, від імені якого вона велась. Австрійські газети з підлесливістю повідомляли про візит Франца Йосифа у військовий госпіталь, влаштований у віденському палаці Аугартен. Серед тих, хто лицезрів імператора, був і молодий аристократ Рудігер Ратеніц: «Ерцгерцогиня Марія Йозефа представила мене, і він розпитав про поранення і про військову частину. Правитель, відтоді як я останній раз бачив його в 1909 році в Санкт-Пельтені (коли був кадетом військового училища), став більш сутулим і мовчазним. Мене попередили... відповідати на його питання голосніше. Я показав імператору принесені з поля бою в якості сувенірів російський речовий мішок, кілька кокард і куль... він розглядав з цікавістю».

Die Neue Zeitung своєчасно повідомила підданим Франца Йосифа: «Доброта, з якою Верховний головнокомандуючий вітав своїх офіцерів, спонукала капітана з ампутованою правою рукою скромно попросити дозволу повернутися в армію. Його Величність був зворушений і пообіцяв посприяти вірному слузі вітчизни. У великому залі, де монарх пробув майже годину, він поговорив з усіма 102 солдатами їх рідними мовами... чим, безсумнівно, порадував їх». Вчителька з Грацу Ітай майже слово в слово переписала цю статтю до себе в щоденник, додавши типовий для неї сентиментальний коментар: «Ці бідні прості солдати, напевно, були на сьомому небі, коли з ними заговорив Імператор. А скільки інших — навіть поранених — заздрять щасливчикам, які удостоїлись такої милості! Життя несправедливе. Одним щастить, іншим — ні».

Європейські монархи не відрізнялись великою мудрістю і не відразу усвідомили всю серйозність становища, в якому опинилася Європа. Дуглас Хейг писав 11 серпня після обіду з Георгом V: «Король здається стривоженим, але у мене склалось враження, що він не повною мірою усвідомлює, наскільки важке випробування доведеться витримати нашій країні і його власній династії. Крім того, навряд чи він розуміє всю невизначеність результату будь-якої війни між великими державами, навіть якщо учасники впевнені, що повністю до неї готові». Взимку Хейг знову зустрівся з монархом після того, як той проінспектував війська в Сент-Омері, і не помітив особливого прояснення: «Король начебто задоволений, але схильний вважати хоробрість властивою військам від природи, не розуміючи, яких зусиль коштує командирам підтримувати бойовий дух особового складу на війні, скільки муштри потрібно в мирний час, щоб змусити, наприклад, роту рухатись вперед організованим строєм назустріч майже вірній загибелі». Король старанно виправдовував своїх численних родичів, які опинились в протилежному таборі. Наприклад, принц Альберт Шлезвіг-Гольштейн, як він повідомив Асквіта, насправді «не бореться за німців», а просто завідує табором військовополонених.

Якось жовтневим вечором австрійський аристократ Олександр Паллавічині вечеряв з ерцгерцогом Карлом, який змінив Франца Фердинанда в ролі найбільш ймовірного спадкоємця трону Габсбургів. Невігластво співрозмовника змусило Паллавічині здригнутись: «Просто неймовірно, наскільки він «не в курсі», так як зовсім не взаємодіє з армією. Мені мало не відібрало мову, коли я почув від нього, що росіяни нібито розбиті і війна майже закінчена. Відмітав всі сумніви, стояв на своєму». На слова Паллавічині, що результат війни буде вирішуватись на Західному фронті, де Австро-Угорщина повинна підтримати Німеччину, майбутній імператор заявив з бичачою тупістю: «Франція для нас значення не має. Потрібно виступати проти Італії».

Німецький монарх, навпаки, явно розчарувався в справі, якій так активно сприяв. 25 вересня адмірал Альберт Хопман, сидячи поруч із кайзером за вечерею, був вражений, наскільки той вже втомився від війни. Вільгельм II говорив про «жахливе винищення людства» — furchtbare Menschenschlächterei. Однак для подібних припадків людинолюбства було вже запізно. Хопман помітив з гіркотою адміралу Тірпіцу: «Останні 25 років ми жили в безтурботному, бездумному абсолютизмі, який шукав задоволення в показусі та гонитві за статусом. Цей абсолютизм, який більшості людей був зовсім не потрібний, країна терпіла занадто довго. Однак саме він винен у тому, що ми не змогли виростити державних діячів, замість них у нас одні бюрократи і лакеї». Ця вичерпна і влучна оцінка обставин, які штовхнули Німеччину на розв'язання війни, була висловлена людиною, яка спостерігала урядову систему зсередини.

Наприкінці осені союзники, не перестаючи ламати голову над тим, як домогтися перемоги, стали менше побоюватись поразки, оскільки мобілізація сил проходила все ефективніше. Противника між тим, навпаки, все сильніше брали сумніви. Людвіг Вітгенштейн писав 25 жовтня: «Я все гостріше відчуваю страшну трагедію нашої німецької нації. Ми не зможемо взяти верх над Англією, це здається мені майже очевидним. Англійці — найсильніша нація в світі — не можуть зазнати поразки. А ми можемо. І зазнаємо, якщо не цього року, то наступного. Думка про те, що наша нація буде осоромлена, страшно гнітить, бо я німець душею і тілом!»

Шалена войовничість пішла на спад. 26 вересня австрійська вчителька Ітай писала в щоденнику: «Сьогодні відвідувала доктора К. з дружиною. Непохитна віра цієї мудрої людини окрилює мене. Він переконаний, що Німеччина і Австрія переможуть, бо на нашому боці справедливість — якби тільки я могла вірити в це так само твердо!» 10 жовтня Ельфріду Кюр вразили слова бабусі: «Всі матері повинні зібратись перед кайзером і сказати: «Вимагаємо миру!». Літня жінка, яка бачила за свого життя четверту прусську, здригалась від жаху при думці про ріки пролитої крові.

Однак в листопаді політична розвідка повідомила з робочого кварталу Моабіт в Берліні, що місцеві соціалісти, хоч і не вітають війну, однак мають намір її продовжувати. Заслужений Фрайбургський обер-бургомістр Отто Вінтерер виступив перед тисячею видатних співвітчизників, які зібрались 28 вересня в приході Святого Павла, з промовою: «Ми єдиний братський народ, і ми одностайно відповідаємо на запитання, хто винен у розв'язанні війни. <...> Всі стани встали плечем до плеча, від принців до робітників». Курт Олександр, редактор ліберального єврейського видання K.C.-Blätter, зазначав у вересні, що багато німців дорікають євреям за ухиляння від допомоги фронту: «Це значить, що наш священний обов'язок — робити більше за інших. Кожен єврей повинен спробувати стати героєм, не важливо, в бою чи в цивільній праці. Кожен єврей повинен намагатись вписати свої подвиги в історію німецького народу золотими літерами». Поки знайшлась лише купка незгодних, які засуджували політику власної країни, — наприклад, управитель Круппа Вільгельм Мюлон, візіонер, який мріяв про Європу без кордонів під владою єдиного уряду. Мюлон писав у щоденнику: «Пруссія сьогодні здатна лише розпалити глибоку ненависть між європейськими народами і довести її до стану одержимості».

24 жовтня New Statesman задався питанням, яке — принаймні в інтелектуальних колах — знову почало обговорюватись: «Чому ми вступили у війну?» Воно свідчило про широке неприйняття альянсу Британії з автократичною Росією «і недовіру до всього, що користується підтримкою у реакційних елементів нашої країни». Висловлювались припущення, що війну навмисно почали реакційні сили, щоб уникнути соціальної реформи, що це мілітаристська агресія і «що ми б'ємось без якоїсь причини, лише на догоду дипломатам і виробникам зброї». Відкидаючи ці конспірологічні погляди, Statesman стримано підсумовував: «Ми знаємо, що основна маса німецького народу не хотіла війни, і люди знаючі... майже одностайно заявляють, що кайзер її теж не хотів». Британський Кабінет міністрів, парламент і народ «погодився на війну заради Бельгії, і не важливо, які особисті амбіції — без сумніву, численні й різноманітні — цим державним рішенням задовольняються, не можна заперечувати, що рішення це було прийняте саме через Бельгію». З останнім твердженням дійсно важко було сперечатись.

Ллойд Джордж істотно сприяв підняттю патріотичного духу, виступивши 19 вересня в лондонському Квінс-Холі з однією з найбільш проникливих промов за всю свою кар'єру. В ній він вивів згодом догматизовану тезу: Британія веде війну, покликану покласти край всім війнам, хрестовий похід «за визволення Європи від гніту військової касти. <...> Ця боротьба, яка охопила всі країни, принесе народу набагато більше, ніж він може уявити в даний момент. <...> Звичка до розкоші і неробства, яка поневолила країну, здає позиції, і Британія відроджується заново». Його слова надихнули країну, однак пізніше їй довелось пожинати гіркі плоди. Коли мрії Ллойда Джорджа про те, що війна послужить як моральному відродженню країни, так і радикальному політичному примиренню, не справдились у 1918 році, розчарування стало для британців сильним ударом. Людей лютили не лише спогади про траншеї (що неминуче), але і думка про локшину, яку навішав їм на вуха Ллойд Джордж зі своїми політичними соратниками. Міністр фінансів, який посів у грудні 1916 року посаду прем'єра, міг кивнути на політиків інших країн, які вішали точно таку ж локшину, однак набагато правильніше було б ще в 1914 році роз'яснити британцям справжній стан справ: їм, як і французам, доведеться заплатити кров'ю і грошима за перемогу, яка не принесе їм майже нічого, крім кількох колоній сумнівної цінності, але ці жертви необхідні, щоб уникнути набагато гіршої долі в разі перемоги Німеччини.

Обидві сторони продовжували пристрасно закликати Господа. Архієпископ Йоркський гаряче проголошував в жовтні: «Кожен, кому дорога честь, повинен робити свою роботу, поки не скінчиться війна. Поки не розтрощений німецький мілітаризм, миру нам не бачити». Німецькі церкви теж заповнювались вщерть на кожній службі, хоча відозви там звучали інші. Пастор бременської церкви Божої Матері звернувся до воїнів міського резервного батальйону з напуттям перед від'їздом на фронт: «На вас чекає нелегка, але необхідна для спасіння нашого народу справа. Навіть посеред смерті і руйнування ви можете сіяти благо, якщо совість ваша буде чиста навіть перед лицем ворога. Ваше майбутнє оповите туманом, і ніхто не гарантує повернення додому». В цьому принаймні пастор не помилився.